Інформаційні матеріали до Дня Героїв Небесної Сотні від Українського національного інституту пам'яті
Ключові повідомлення
День Героїв Небесної Сотні відзначають щорічно 20 лютого згідно з Указом Президента України “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні” від 11 лютого 2015 року № 69/2015 на знак пам’яті про громадян, які загинули під час Революції Гідності у боротьбі за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України та завдяки яким було змінено перебіг історії нашої держави.
20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість осіб – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.
20 лютого 2026 року минає 12 років від дня масових розстрілів Небесної Сотні на Майдані. Крім того, це 12 років від початку російської агресії. Адже саме тоді, коли на колишній вулиці Інститутській у Києві гинули беззбройні протестувальники, російська федерація розпочала воєнну агресію, анексувавши АР Крим, а згодом окупувавши частину Луганської та Донецької областей.
24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, яке триває вже четвертий рік і несе населенню країни смерть, горе та руйнацію.
Путінський ставленик Віктор Янукович використовував зброю проти беззбройних мітингарів узимку 2014 року. Сьогодні путін воює з цивільним населенням України, прагнучи занурити нашу країну у темряву та холод. Не досягнувши своїх стратегічних цілей – так званих «денацифікації та демілітаризації», – він тисне на мирних людей, створюючи нестерпні умови життя, щоб змусити населення України до капітуляції.
Однак терор як засіб, до якого росія вдається не вперше, підкорити Україну, не приносить агресору очікуваних результатів. Сьогодні українці розуміють, що здатися – це втратити волю та гідність, це зректися своєї держави та пам’яті про загиблих, які віддали своє життя за незалежну Україну. За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), 65% українців готові терпіти війну стільки, скільки буде необхідно. І цей відсоток зріс 2026 року (у грудні та вересні 2025 таких було 62%).
Високу ціну платить наша країна за право бути суб’єктом на карті світу та мати власні суверенітет і державність. Одними з перших, які рішуче виступили на захист нашої Батьківщини, були Герої Небесної Сотні.
Вони стали символом світла та перемоги над злом. Разом із героями теперішньої Війни за Незалежність України, які відстоюють на фронті наше право жити у вільній соборній Україні, вони живлять та зміцнюють нашу віру в Перемогу.
За спостереженням Марсі Шор, професорки Єльського університету (США), сьогодні українці не кажуть «після війни». Вони кажуть «після перемоги». На думку польського театрального режисера Кшиштофа Чижевського, перемога має стати частиною нового універсального словника. Префікс pere вказує на перетин меж, зміни або перетворення, а moha означає «я можу». Отже, слово «перемога» буквально говорить про вихід за межі можливого.
Герої Небесної Сотні стали першими, хто вийшов за межі можливого й засвідчив перед цілим світом стійкість і рішучість громадян України, їхню готовність покласти життя за загальнолюдські цінності, боронячи гідність, свободу та демократію.
Пам’ять про подвиг Небесної Сотні вшановуємо під гаслом:
«Небесна Сотня: Герої першої перемоги у битві, що триває».
День Героїв Небесної Сотні покликаний увічнити людську, громадянську та національну відвагу й самовідданість, силу духу та стійкість громадян, завдяки яким змінено перебіг історії нашої держави, гідно вшанувати подвиг загиблих за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України.
Це – день жалоби, оскільки його пов’язано із загибеллю громадян під час Революції Гідності та на початку російської агресії на сході України, але водночас він закликає вшановувати боротьбу за гідне та вільне життя, а також жертовність і відвагу. Чітка громадянська позиція та готовність обстоювати її до кінця – це ті якості, які мали Герої Небесної Сотні та які гідні наслідування.
Загибель Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши значущість таких понять, як право на самовизначення, гідність, свобода, суверенність держави, демократія, європейський вибір.
Свобода – фундаментальна характеристика людського буття, це змога вільного вибору та усвідомлення власної відповідальності за цей вибір. Герої Небесної Сотні зробили свій вибір – виборювати свободу та гідність. Вони загинули за те, щоб Україна розвивалась як вільна демократична держава.
Пам’ять про Героїв Небесної Сотні має бути живою, сприяти громадському активізму, консолідації суспільства та формувати усвідомлення відповідальності кожного за майбутнє України.
Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу та вектора розвитку держави, а згодом антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці – Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська. Мирні акції почалися під євроінтеграційними гаслами, але згодом перетворилися на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму президента Віктора Януковича – проти корупції та порушення прав людини. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв.
Значення Революції Гідності. Повалення режиму Віктора Януковича, за якого зріс рівень корумпованості держави та просувався проросійський вектор розвитку, дало змогу утвердити незворотність європейського шляху України: у 2014 році підписано Угоду про асоціацію з ЄС, 11 червня 2017 року Євросоюз запровадив для громадян України безвізовий режим. А за вісім років після Євромайдану, 23 червня 2022 року, Україна отримала статус кандидата на членство в ЄС.
Громадянське суспільство стало потужною силою; набув розвитку волонтерський рух. Було забезпечено вільну діяльність опозиції. Майдан засвідчив, що на шляху до демократії та вільного світу Україна залишила рф далеко позаду.
Боротьба українців за свободу та європейське майбутнє отримала визнання багатьох авторитетних представників міжнародної спільноти. Зокрема, у 2015 році Джо Байден, колишній президент, а на той час віцепрезидент США, коментуючи події на київському майдані Незалежності, сказав: “…Небесна Сотня заплатила найстрашнішу ціну патріотів… Їхні кров і мужність дають українському народові другий шанс на свободу”.
У десяту річницю Революції Гідності, коли вся територія України потерпала від ракетних обстрілів країни-агресора, президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, виявляючи свою солідарність з українським народом, зауважила: “..Вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні – відважних людей, які відділи своє життя на Майдані за свободу України у 2014 році. Десятиліття по тому їхнє бачення та ідеали перемогли. Україна переможе і займе своє місце в нашому Союзі».
Прем’єр-міністр Литви Інгріда Шимоніте, вшановуючи подвиг Небесної Сотні, також чітко визначила важливість їхнього вчинку: “Вони протистояли спробі затягнути свою країну в морок “сфери впливу” росії, що в підручнику кремля означає ліцензію на підкорення, вбивства і тортури”.
Розслідування у справах Майдану. Близько дев’яти років тривало слідство у справі про масові розстріли 20 лютого у середмісті Києва. 18 жовтня 2023 року Святошинський районний суд Києва виніс вирок безпосереднім виконавцям і довів застосування режимом Віктора Януковича спецзасобів, доставлених із росії, підтвердив, що розстріли мирних протестувальників на вулиці Інститутській у столиці були використані росією для військової агресії. Окупація АР Крим і східних областей була лише першим пунктом у злочинних планах кремля, який досі прагне підкорити Україну. Як тоді, під час подій Революції Гідності, так і сьогодні українці виборюють свободу у визвольній війні.
Небесна Сотня
Походження назви. Небесна Сотня – 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України.
Назва “Небесна Сотня” виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Уперше вона пролунала під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21–22 лютого 2014 року. 21 лютого датовано вірші поетес Тетяни Домашенко та Людмили Максимлюк, у яких використано словосполучення “Небесна Сотня”. Наступного дня про Героїв Небесної Сотні вже говорили зі сцени Майдану та писали в інтернеті. На Урядовому порталі згадка про Героїв Небесної Сотні з’явилася 28 лютого 2014 року.
Герої Небесної Сотні
У переліку Героїв Небесної Сотні – прізвища загиблих активістів, які отримали звання Героя України з врученням найвищої державної нагороди України – ордена “Золота Зірка” (посмертно) або яких було нагороджено орденом Героїв Небесної Сотні (посмертно). Верховна Рада України 24 лютого 2014 року ухвалила постанову № 774-VII, яка передбачала звернення до наступного Президента України з пропозицією посмертно присвоїти звання “Герой України” полеглим i смертельно пораненим цивільним учасникам збройних конфліктів під час мирних акцій протесту в Україні впродовж листопада 2013 – лютого 2014 року. 21 листопада 2014 року Указом Президента України № 890/2014 звання Героя України присвоєно 99 загиблим учасникам Революції Гідності. Пропозиції щодо переліку нагороджуваних осіб дала громадська організація “Євромайдан SOS”.
Указами від 20 лютого 2015 року № 94/2015 та від 17 лютого 2016 року № 56/2016 звання Героя України посмертно присвоєно ще шістьом героям. Четверо з них – Юрій Дяковський, Юрій Поправка, Володимир Рибак і Дмитро Чернявський – загинули на Донеччині у березні та квітні 2014 року.
27 листопада 2014 року білоруса Михайла Жизневського та громадян Грузії Зураба Хурцію й Давида Кіпіані було нагороджено орденом Героїв Небесної Сотні (посмертно).
У 2017 році єдиним Героєм України – іноземцем став громадянин Білорусі Михайло Жизневський (Указ Президента України від 13 червня 2017 року № 158/2017). Щоб вшанувати іноземців, які віддали своє життя за Україну, Верховна Рада України ухвалила Закон “Про внесення зміни до розділу V “Прикінцеві положення Закону України “Про державні нагороди України” щодо присвоєння звання “Герой України”, який давав змогу присвоювати це звання іноземцям – лицарям ордена Героїв Небесної Сотні (від 13 квітня 2017 року № 2013-VIII).
До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.
Перший Герой Небесної Сотні, Павло Мазуренко загинув 22 грудня 2013 року внаслідок тілесних ушкоджень, завданих невідомими особами, одягненими у форму спецпризначенців. Останній із лав Небесної Сотні – Віктор Орленко помер 3 червня 2015 року через ускладнення після вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого 2014 року. Поіменний список Героїв Небесної Сотні із зазначенням дати загибелі та причинами смерті наведено далі.
Орден Героїв Небесної Сотні
1 липня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон щодо заснування державної нагороди “Орден Героїв Небесної Сотні”. Указом Президента України “Про орден Героїв Небесної Сотні” № 844/2014 від 3 листопада 2014 року було затверджено статут і малюнок ордена Героїв Небесної Сотні. Орден установлено для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України. Орден має форму блакитного хреста, у центрі якого розміщено зображення небесного воїна в обладунках із мечем і щитом. Обладунки та щит стилізовано під саморобне спорядження учасників Революції Гідності. На звороті хреста розміщено напис “Свобода та Гідність”. Автори нагороди – Тарас Возняк і Костянтин Ковалишин.
На сьогодні орденом Героїв Небесної Сотні посмертно нагороджено чотирьох осіб: білоруса Михайла Жизневського, грузинів Давида Кіпіані та Зураба Хурцію, українця Тараса Більчука.
19 лютого 2021 року Національний поштовий оператор ввів в обіг художню поштову марку “Орден Героїв Небесної Сотні” на вшанування подвигу учасників Революції Гідності та пам'яті Героїв Небесної Сотні.
Премія Європейського товариства Куденгове-Калерґі
18 жовтня 2018 року Небесну Сотню символічно нагороджено премією Європейського товариства Куденгове-Калерґі. Цією відзнакою, заснованою у 1978 році, нагороджують людей, діяльність яких спрямована на підтримання миру та безпеки через об’єднання держав в Європі й установлення політичної рівноваги у світі. Серед нагороджених премією – Рональд Рейґан, Гельмут Коль, Анґела Меркель. 2018 року вперше в історії премію присудили не одній особі, а 107 загиблим, які під час подій Євромайдану в Києві пожертвували життям, обстоюючи громадянські свободи та європейські цінності в Україні.
Премію (медаль) та два свідоцтва про нагородження – українською й німецькою мовами – вручено Національному музею Революції Гідності як установі, що зберігає пам’ять про Героїв Небесної Сотні та події листопада 2013 року – лютого 2014 року.
ІСТОРИЧНІ МАТЕРІАЛИ
Історичний контекст і передумови Революції Гідності
З 1991 року в Україні відбувалося протистояння двох протилежних напрямів цивілізаційного розвитку:
- прагнення інтегруватися в Європу, що мало сприяти демократизації країни й мінімізації економічної та політичної залежності від кремля;
- повернення країни у сферу впливу російської федерації та входження в економічний і політичний союз із нею.
Прагнення російської федерації зберігати абсолютний вплив на Україну через численні маніпуляції навколо державної мови, регіональних особливостей, розвитку політики національної пам’яті, а також через фінансування та вербування українських політиків, дії яких контролював кремль, і придушення громадянських прав та свобод стало ключовим чинником, що викликав найбільші масові протести у сучасній історії України – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013–2014 років.
Помаранчева революція, поштовхом до якої, крім зазначеного чинника, стали системні порушення виборчого законодавства на користь одного з кандидатів під час виборів Президента України у 2004 році, сприяла розвиткові громадянського суспільства в Україні. Події 2004 року засвідчили готовність громадян України обстоювати демократичні свободи й людську гідність і брати на себе відповідальність за власний вибір.
Однак невдовзі внутрішні політичні конфлікти спричинили втрату владними структурами контролю над процесами у державі. Уже за п’ять років після перемоги Помаранчевої революції експерти почали говорити про зневіру людей щодо своєї здатності впливати на суспільно-політичні процеси та розчарування в демократії. Як наслідок, у 2010 році на чергових президентських виборах перемогу отримав Віктор Янукович – суперник у 2004 році Віктора Ющенка.
Прийшовши до влади, Віктор Янукович ініціював скасування Конституційним судом України політреформи 2004 року, що повернуло державу до президентсько-парламентської форми правління та, відповідно, розширило повноваження президента. Станом на 2013 рік Віктор Янукович повністю узурпував владу в Україні. Найважливіші посади в державних структурах (Кабінеті Міністрів України, Верховній Раді України, Адміністрації Президента України, армії, міліції, ГПУ, Конституційному Суді України, Верховному Суді України) обійняли наближені до президента люди, які провадили відверто проросійську політику, а дехто з них мав російське громадянство. Від свавілля влади потерпали громадяни, посилився тиск на державні та приватні структури. Згідно з даними організації “Freedom House”, за президентства Віктора Януковича Україна повернулася до категорії “частково вільної” країни, якою вона була до Помаранчевої революції.
Активна частка громадянського суспільства вважала єдиною можливістю змінити ситуацію в державі підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Це мало би сприяти приведенню норм українського законодавства у відповідність з європейськими вимогами, запровадженню системних реформ, остаточному затвердженню проєвропейського курсу та зменшенню впливу росії. У 2013 році ідею європейської інтеграції підтримували майже 42% громадян України; 31% громадян виступав за Митний союз із російською федерацією[1].
Рівно через дев’ять років після Помаранчевої революції, 21 листопада 2013 року, Кабінет Міністрів України оприлюднив розпорядження “Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони” № 905-р, в якому йшлося про тимчасове зупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною й відновлення діалогу з російською федерацією щодо співпраці в межах Митного союзу. Увечері цього самого дня українці вийшли на Майдан, щоб висловити протест проти рішення уряду. Вони сподівалися, що активна позиція громадян змусить українського президента підтримати проєвропейський курс розвитку країни. Однак 29 листопада Віктор Янукович повідомив офіційним представникам ЄС про відмову від підписання зазначеної угоди, посилаючись на те, що росія вимагає проведення консультацій Україна – росія – Європа та що остання має компенсувати Україні можливі втрати від погіршення відносин між Україною й рф.
Незважаючи на це рішення, кілька сотень протестувальників лишилися на майдані Незалежності. 30 листопада близько четвертої години ранку бійці спецпідрозділу МВС “Беркут” напали на активістів і жорстоко побили їх. Дії силовиків спричинили масові протести: 1 грудня у Києві відбувся марш, участь в якому, за різними даними, взяли від 500 тисяч до 1 мільйона осіб. Вимога покарати всіх причетних до побиття мітингарів стала рівнозначною відновленню державного курсу на євроінтеграцію.
Основні етапи Революції Гідності
1. 21–29 листопада 2013 року – безстрокові акції протесту, спричинені рішенням уряду про відмову від підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та відомі як Євромайдан.
2. 30 листопада 2013 року – 18 січня 2014 року – мирне протистояння, розгортання протестних акцій у Києві та регіонах, репресивні дії з боку силових структур. Захоплення протестувальниками адміністративних будівель. Убивства за нез’ясованих обставин прибічників Майдану.
3. 19–29 січня 2014 року – силове протистояння, спричинене реакцією мітингарів на ухвалені Верховною Радою України 16 січня закони, які значно обмежували свободи громадян і збільшували права правоохоронних структур. Перші загиблі протестувальники на вулиці Михайла Грушевського. Захоплення адміністративних будівель у регіонах.
4. 30 січня – 17 лютого 2014 року – силова рівновага з ознаками деескалації, звільнення протестувальниками частини адміністративних будівель у Києві.
5. 18–20 лютого 2014 року – збройна ескалація, остання хвиля силового протистояння з використанням вогнепальної зброї проти мітингарів. Найбільша кількість загиблих серед протестувальників.
Хроніка боротьби
Перші полеглі Майдану
Найтрагічнішими днями в історії Революції Гідності стали 18–20 лютого 2014 року. За ці три дні загинуло найбільше протестувальників. Однак перші втрати серед учасників протесту було зафіксовано задовго до гарячої фази протистояння, і вони пройшли майже непоміченими для більшості українських громадян. Зокрема, першим загиблим Героєм Небесної Сотні став Павло Мазуренко. Він мав кримську реєстрацію, але жив і працював у Києві. Із початком протестів відвідував Майдан. 18 грудня 2013 року, коли він повертався додому до житлового масиву Борщагівки, його зупинили люди в чорних одностроях, у бронежилетах і шоломах. Силовики попросили документи, а побачивши кримську реєстрацію, жорстоко побили Павла та втекли. Чоловік зміг самостійно дістатися додому. Пізніше його доправили до Київської міської клінічної лікарні № 12, де 22 грудня 2013 року він помер унаслідок численних забоїв і травми голови.
За нез’ясованих обставин загинув активіст Майдану тернополянин Тарас Слободян. Він зник у грудні 2013 року, а його тіло було знайдено на Сумщині лише 1 березня 2014 року. Експертиза показала, що Тарасові вибухом відірвало руку.
Закони 16 січня, Вогнехреща, перші постріли на вулиці Михайла Грушевського
16 січня 2014 року коаліція провладної Партії регіонів з грубим порушенням регламенту ухвалила десять законів, які було спрямовано проти фундаментальних громадянських свобод – свободи виявлення поглядів, свободи мирних зібрань, свободи об’єднань. Вони повністю знімали відповідальність із причетних до жорсткого розгону мітингувальників на Євромайдані та створювали правові підстави для запровадження цензури й переслідування незгодних із діями влади, запроваджували тотальний контроль над населенням. Народ одразу назвав їх “диктаторськими”. Ухвалення цих законів, зміст яких відверто суперечив принципам демократії, спричинило радикалізацію протестів.
19 січня після чергового віча на майдані Незалежності частина учасників, обурена не тільки “диктаторськими законами”, але й відсутністю чіткої програми дій у лідерів опозиції, вирушила до будівлі Верховної Ради України. На початку вулиці Михайла Грушевського шлях їм перекрили загони міліції та спецпризначенців підрозділу МВС “Беркут”. Майже одразу виникли сутички. Лінія протистояння пролягла між колонадою стадіону “Динамо” та будівлею Національного художнього музею України. Міліція застосувала світлошумові гранати й інші спецзасоби. Із боку протестувальників полетіли петарди та “коктейлі Молотова”. Два міліцейські автобуси, які перекривали шлях колоні, було спалено. Щоб стримати спроби наступу силовиків, протестувальники склали з підпалених шин вогняну барикаду, яка утворила щільну димову завісу. Цей день дав назву подіям на вулиці Михайла Грушевського, які увійшли в історію Революції Гідності як Вогнехреща[2].
Цього дня міліція почала застосовувати помпові рушниці та водомети всупереч закону, який забороняє використання цих спецзасобів за температури нижчої від 0 °С. Свої дії силовики пояснили потребою загасити автівки, які підпалили демонстранти. Однак під крижану воду потрапляли й мітингувальники. Серед них зокрема були киянин, уродженець Волинської області, Олександр Бадера та житель Івано-Франківської області Богдан Калиняк. Обидва через погане самопочуття повернулися додому. Через дев’ять днів, 28 січня 2014 року, вони померли. Олександр Бадера, окрім застуди, мав отруєння нервово-паралітичним газом, а 22 січня чоловіка було травмовано в сутичці із силовиками. Внаслідок двобічного запалення легень, яке сталося не лише через потрапляння під крижану воду, але й, імовірно, через отруєння речовинами сльозогінної та подразнювальної дії (газом), не стало Богдана Калиняка.
Рівно за місяць, 19 лютого 2014 року, від отруєння газом, яке спричинило важку форму пневмонії, у Київській міській клінічній лікарні № 17 помер 24-річний активіст Майдану Максим Горошишин.
21 січня, за інформацією медслужби Майдану, протягом доби потерпіли 1400 активістів, які мали вогнепальні й осколкові поранення.
Дії силовиків посилили революційні настрої активістів. Навіть ті, які не асоціювали себе з радикальними рухами, вважали, що треба переходити від оборони до наступу. Боротьба вийшла на новий етап, кульмінацією якого стали події 22 січня 2014 року.
Саме в річницю проголошення незалежності Української Народної Республіки та День Соборності серед протестувальників з’явилися перші загиблі від вогнепальних поранень. Неподалік від колонади стадіону “Динамо” в часовому проміжку між 05:30 і 05:40 вогнепальні поранення в шию, голову та груди отримав 20-річний вірменин Сергій Нігоян, майданівець із Дніпропетровської області. Мобільна бригада медиків перенесла активіста до медичного пункту, розташованого у вестибюлі будівлі Національної академії наук України на вулиці Михайла Грушевського, 4, та надала першу медичну допомогу. Однак уже за пів години лікарі констатували його загибель. Згодом до того ж самого медпункту було доставлено тіло ще одного важко пораненого – білоруса Михайла Жизневського, який отримав смертельне поранення у грудну клітку в часовому проміжку між 08:30 і 09:00 під час чергового штурму силовиків.
Летальне вогнепальне поранення орієнтовно о 13:45–14:00 отримав Роман Сеник з Львівської області. У нього було травмовано плече, легені та ребро. Активіст утратив понад 3,5 літра крові. Дорогою до лікарні в Романа тричі зупинялося серце. Лікарі боролися за його життя: зробили три операції, ампутували руку, а близько трьох сотень киян здали для пораненого кров. Однак урятувати життя Романові не вдалося: він помер 25 січня 2014 року в Київській міській клінічній лікарні № 17.
Тіло ще одного учасника протестів, львів’янина Юрія Вербицького, якого викрали напередодні в Києві з Олександрівської клінічної лікарні разом із київським громадським активістом Ігорем Луценком, було знайдено у бориспільській лісосмузі поблизу села Гнідин Київської області. 21 січня 2022 року слідчі Державного бюро розслідувань оголосили, що смерть активіста настала не пізніше ніж 24:00 21 січня 2014 року.
Через загибель людей опозиційні політики закликали українців з усіх областей прибути до Києва, а також заявили, що вбивства мітингувальників – на особистій відповідальності та совісті тодішнього Міністра внутрішніх справ України Віталія Захарченка.
На засіданні Штабу національного спротиву ухвалили рішення про активізацію Майданів у регіонах. Як наслідок, в областях України активісти почали збиратись у будівлях обласних державних адміністрацій, щоб не дати представникам влади можливість застосовувати силові методи. Станом на кінець дня 24 січня під контроль протестувальників було взято вісім облдержадміністрацій (разом із Київською міською державною адміністрацією, яку мітингарі контролювали ще від 1 грудня 2013 року): Івано-Франківську, Чернівецьку, Тернопільську, Рівненську, Львівську, Хмельницьку ОДА, Житомирську МДА. У Луцьку й Ужгороді активісти оточили будівлі адміністрацій. У Черкасах силовикам удалося відбити у мітингувальників приміщення раніше захопленої адміністрації.
Майдан. Лютий 2014 року
Відставка уряду Миколи Азарова, прийнята президентом Віктором Януковичем 28 січня, та скасування цього ж самого дня більшої частини “диктаторських законів”, а також проголошення наступного дня амністії для мирних учасників протестів створили передумови для деескалації напруженої ситуації в країні. Однак український парламент зволікав із внесенням змін до Основного Закону, які передбачали повернення до парламентсько-президентської моделі державного управління, закріпленої в Конституції 2004 року, та, відповідно, обмеження повноважень президента.
6 лютого відбулася попереджувальна хода активістів Майдану до Верховної Ради України з вимогами не переривати роботу парламенту до врегулювання політичної кризи в державі, а також розглянути проєкт змін до Конституції України. Таку ж саму акцію було заплановано Штабом національного спротиву й на 18 лютого, коли депутати Верховної Ради України мали розглянути відповідний законопроєкт.
18 лютого тисячі активістів і учасники Самооборони Майдану розпочали “мирний наступ” – ходу з майдану Незалежності до будівлі Верховної Ради України, вимагаючи від парламентарів розглянути законопроєкт щодо зміни Конституції України.
Будучи обізнаним про цей захід, керівництво МВС віддало наказ про залучення зведених загонів спецпідрозділів міліції “Беркут” і підрозділів внутрішніх військ. Силовики перекрили будівлю Верховної Ради України, Маріїнський парк, вулиці навколо урядового кварталу, а на Парковій алеї та поблизу площі Конституції зібралися прибічники Антимайдану й тітушки.
Об 11-й годині між мітингувальниками та спецпризначенцями почалися сутички. Для протидії протестувальникам силовики застосували світлошумові гранати (за деякими даними, з прикріпленими залізними деталями для збільшення руйнівної сили), травматичну та стрілецьку зброю, а також активно залучали тітушок, підтримуючи відверто протиправні дії членів неформальних угруповань. Учасники протесту й журналісти повідомляли про стрільців із рушницями, яких помічали на дахах будівель і вулицях урядового кварталу.
Події на вулиці Липській
Близько полудня внаслідок потрапляння у будівлю “коктейлю Молотова” сталася пожежа в центральному офісі Партії регіонів на вулиці Липській. О 12:11 опозиційний депутат Леся Оробець повідомила, що мітингувальники зайняли та почали гасити перший поверх офісу ПР, а також підвал. Із будинку намагалися винести документи, частину яких складали для подальшого вивчення. Однак за десять хвилин із боку вулиці Пилипа Орлика на майданівців почали наступати бійці спецпідрозділу “Беркут”. За ними йшли тітушки. Силовики наздоганяли та захоплювали людей, відтісняючи їх на вулицю Інститутську.
Через пожежу загинув працівник партійного офісу програміст Володимир Захаров.
Події у Кріпосному провулку
О 14-й годині зафіксовано сутички між Самообороною Майдану та бійцями спецпідрозділу “Беркут” у Кріпосному провулку, через який проходили можливі шляхи відступу маніфестантів. Приблизно в цей час тут було вбито Володимира Кіщука, підприємця з міста Димера Київської області (57 років), бійця Двадцять першої сотні Самооборони Майдану киянина Сергія Шаповала (44 роки) та прапороносця Дев’ятої сотні Самооборони Майдану Ігоря Сердюка (44 роки), підприємця з міста Кременчука.
О 14:30 на розі Кріпосного провулку та вулиці Інститутської трагічно загинув Сергій Дідич (44 роки), сотник Самооборони, голова осередку партії “Свобода” одного з районів Івано-Франківської області. Він вирвався з рук беркутівців і потрапив під колеса автівки. За кермом був інший протестувальник Леонід Бібик, який захопив міліцейську вантажівку біля Маріїнського парку.
Події у Маріїнському парку та на вулиці Михайла Грушевського
У Маріїнському парку відбувалися сутички між учасниками Самооборони Майдану та бійцями внутрішніх військ і тітушками. Орієнтовно о 14:15 забито до смерті десятника Третьої сотні Самооборони 49-річного Андрія Корчака, будівельника з Львівської області. Боєць П’ятнадцятої сотні Самооборони Майдану, охоронець із Хмельницького Артем Мазур (26 років) отримав тяжкі рани, від яких помер у лікарні 3 березня 2014 року. Так само через травми, одержані цього дня, 4 березня в лікарні обірвалося життя Василя Шеремета з Івано-Франківської області (64 роки).
Під час сутичок із силовиками біля будівлі Верховної Ради України отримав отруєння, спричинене речовинами сльозогінної й подразнювальної дії, та опіки верхніх дихальних шляхів боєць Афганської сотні Самооборони Майдану Петро Гаджа. Він помер у власному помешканні від хімічних опіків бронхів і легенів 22 березня 2014 року.
Події на вулиці Інститутській
Орієнтовно о 16-й годині спецпідрозділ “Беркут” атакував мітингувальників, відтісняючи їх вулицею Інститутською в бік майдану Незалежності. Під час цих подій смертельні травми отримав офіцер військово-морського флоту у відставці, киянин Іван Наконечний (82 роки). Через три тижні, 7 березня 2014 року, він помер у лікарні від черепно-мозкової травми.
Також від черепно-мозкової травми 11 квітня 2014 року помер у лікарні інший учасник ходи – 72-річний киянин Анатолій Нечипоренко, охоронець гаражного кооперативу.
О 16:03 СБУ та МВС висунули опозиції ультиматум – припинити протистояння та звільнити Майдан до 18:00.
Голова КМДА Володимир Макеєнко ухвалив рішення про припинення роботи київського метрополітену.
О 16:20 війська спецпідрозділу “Беркут” захопили верхню барикаду на вулиці Інститутській біля верхнього виходу зі станції метро “Хрещатик”. Рятуючись від беркутівців, люди потрапили у тисняву через надто вузький прохід барикади. Спецпризначенці жорстоко били протестувальників кийками, лише деякі з них намагалися захистити беззбройних людей від озвірілих товаришів по службі.
Опісля на барикаді було знайдено тіла інженера-енергетика з міста Броварів Київської області Антоніни Дворянець (61 рік) та підприємця Зураба Хурції з Грузії (53 роки). Обоє померли від гострої серцевої недостатності, ймовірно, спричиненої тиснявою, побиттям і стресом.
Правдоподібно, що під час цих подій у житомирянина Якова Зайка (73 роки), депутата Верховної Ради України І скликання, стався інфаркт. Чоловік іще встиг спуститися в метро й помер на платформі станції “Театральна”.
О 16:30 військовослужбовці внутрішніх військ оточили підходи до Українського дому на Європейській площі у Києві, а трохи більш ніж за пів години зайняли його, плануючи звідти почати наступ на Майдан.
О 16:37 спецпідрозділ “Беркут” захопив майданчик біля входу до Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (“Жовтневого палацу”) на вулиці Інститутській, а пізніше – верхні тераси торгового центру “Глобус”.
О 17:20 надійшла інформація про вбитих поміж силовиків.
Події на вулиці Інститутській із 15:39 до 17:26 реконструйовано активістами “Jus Talionis Reconstruction Lab”: https://digitalmaidan.org/history/history-maidan/synkhronizovani-v-chasi-podiji-na-maidani-18-20-lutogo-2014
Події на майдані Незалежності
Близько 20-ї години міліція через гучномовці оголосила про початок “зачистки” Майдану та закликала жінок і дітей залишити площу. Бійці МВС за підтримки двох бронетранспортерів почали наступ з Європейської площі та від “Жовтневого палацу” вулицею Інститутською. Протестувальники, яких, за різними даними, було на Майдані від 15 до 20 тисяч осіб, намагалися стримувати атаки.
У часовому проміжку від 19:30 до 20:30 смертельні кульові поранення одержали підприємець і художник із міста Жмеринки на Вінниччині Валерій Брезденюк (50 років), активіст IT-спільноти Майдану Сергій Бондарев із Донецької області (32 роки), волонтер Медичної служби Майдану, уродженець Чернігівщини Василь Прохорський – колишній міліціонер, електрик торговельного обладнання (33 роки), студент Київського національного університету будівництва і архітектури, киянин Олександр Плеханов (22 роки), який помер через кілька годин у Київській міській клінічній лікарні № 17.
Під час бою за барикаду біля Будинку Федерації профспілок України між 21:00 та 22:00 внаслідок вибуху гранати отримав поранення учасник Самооборони Майдану, ройовий Тридцять п’ятої сотні “Волинська Січ” Олександр Капінос, фермер із Тернопільської області (29 років). Він помер у лікарні 19 лютого після чотиригодинної операції.
Одним із тих, хто захищав барикаду біля Будинку Федерації профспілок України, був член сотні “Волинська Січ” Іван Городнюк, який іще у січні потрапив під водомет. Після сутичок із силовиками 18 лютого стан майданівця швидко погіршився, він повернувся додому 19 лютого, однак того ж самого дня помер через ускладнення.
Від поранень, одержаних під час сутичок на Майдані, 25 лютого в лікарні помер активіст Майдану Ігор Бачинський (30 років), житель Київської області.
Кульове поранення між 21:20 та 22:00 одержав інженер-автомеханік із Полтавщини Андрій Черненко (35 років), який помер того ж таки дня в Київській міській клінічній лікарні № 17.
Близько 22-ї години мітингувальникам удалося відбити атаку силовиків із боку Європейської площі. БТР правоохоронців, який штурмував барикаду біля Будинку Федерації профспілок України, було спалено. Відео з охопленою полум’ям машиною швидко поширилося у новинах і соцмережах.
На Майдані було багато поранених, поміж яких ветеран війни в Афганістані, київський залізничник Віктор Орленко (52 роки), уродженець Чернігівської області. Після тяжких травм він тривалий час лікувався, однак помер у Києві 3 червня 2015 року.
Приблизно о 22:30 від вогнепальних поранень на барикаді біля Будинку Федерації профспілок України загинув киянин Володимир Кульчицький (64 роки).
Близько 23-ї години смертельно поранили ветерана військово-морського флоту, майстра спорту, киянина Віктора Швеця (58 років) та інженера-будівельника родом зі Львова Володимира Бойківа (59 років).
Під час слідства було встановлено, що за наказом Міністра внутрішніх справ України Віталія Захарченка та Голови Служби безпеки України Олександра Якименка правоохоронцям було надано дозвіл на застосування зброї. Зокрема, ще вранці 18 лютого частка спепризначенців отримала пістолети ПМ та Форт-12, бойові припаси до них, а також спеціальні засоби – травматичні рушниці Форт-500. А о другій половині дня спецпризначенці, крім названої зброї, отримали вогнепальну зброю: автомати Калашникова модернізовані калібру 7,62х39 мм.
Можна переглянути події на майдані Незалежності із 17:26 до 19:39 та з 19:39 до 22:00, реконструйовані активістами “Jus Talionis Reconstruction Lab”: https://digitalmaidan.org/history/history-maidan/synkhronizovani-v-chasi-podiji-na-maidani-18-20-lutogo-2014
Ранок 18 лютого розпочався як завжди з перечитування УП. Є в мене така традиція – не розпочинати справи раніше 10 ранку. Почекати, поки потенційні клієнти і партнери добре прокинуться, прийдуть в себе – хто після міцного сну, хто після нічних пригод…. Тому з 9 до 10 ранку у мене час ознайомлення зі свіжими новинами.
Колона сформувалась… Колона вирушила… Колона просувається… Вже й десята ранку, але партнери і потенційні клієнти ідуть лісом. Перші сутички, з'являються повідомлення про перших вбитих і покалічених. Один за одним з'являються записи вуличних боїв, кількість вбитих і поранених збільшується… Захопили Маріїнку… Беркут кидає гранати з дахів… Підпалили офіс регіоналів… Відступили з Маріїнки…
Важко передати всю мою ненависть у ці моменти. Причому до ментів і провладних бандитів у другу чергу. У першу – до самого себе. За те, що не там. За те, що змарнував таки “останній шанс”. Далі – сумбурні пошуки того, хто завезе мене туди ВЖЕ і НЕГАЙНО, пости в соцмережах а-ля “шукаю, хто їде у Київ”…
Важко передати перші мої емоції, коли я влився в цей натовп. Причетність до чогось грандіозного, до творення історії, до моменту, про який мої діти читатимуть у книжках.
Хотілось якнайшвидше надолужити все, що не встиг зробити в останню добу, принести чим побільше користі загальній справі...
Проходимо звичну дистанцію від КМДА до Майдану. Звуки від пострілів, салютів, крики “Слава Україні”… По дорозі вдивляюсь в очі людей – ніхто не панікує. Незважаючи на все, що відбувається – штурми, десятки вбитих і сотні поранених, палаючий Будинок Профспілок, всі тримаються досить спокійно і сконцентровані кожен на своєму – хтось просто займає місце на периметрі для банальної присутності, хтось коле бруківку, котить шини, наливає коктейлі. Без активного керівництва і розподілу повноважень, кожен сам знайшов для себе потрібне заняття, сам зрозумів, чим він міг бути корисним.
Важко передати моє почуття захоплення цими людьми. Пишучи ці рядки через декілька місяців після подій, я розумію, що навіть з часом воно не притупилось і я готовий стати перед кожним з цих Людей навколішки для того, щоб подякувати за їх внесок.
Під стінами будівель по дорозі на передову спить багато людей. Не потрібно мати багато фантазії, щоб зрозуміти, що це ті, хто ще недавно прийшов з передової. У сажі, порваному одязі, прямо на землі, підстеливши щит або каремат, ці люди настільки виснажені, що на їх сон не впливають ні вибухи, ні крики, ні холод.
Серед захисників Майдану не було тих, хто виконував свою роботу на 30% або на 60%… Всі вони хотіли бути максимально корисними, всі розуміли, що якщо не вони, то ніхто. Внесок кожного був максимальним і той вогонь, який горів у них в очах, робив їх невразливими для водометів, гранат і гумових куль.
Підійшовши під самі щити, починаємо разом зі всіма кидати бруківку. У напівтемряві та суцільному димі від покришок такі дії були досить результативними. Принаймні, ті “мєнти”, які підходили ближче до барикад, щоб жбурляти по нас “сюрпризи” або стріляти гумовими кулями, довго втримати позицію не могли і відступали. Коли в таку “черепаху” крім іншого влучав ще й “коктейль Молотова”, ми супроводжували ці моменти криками захоплення і підбадьорення. У нас летіли такі ж “коктейлі Молотова”, така ж бруківка, а ще – шумові та газові гранати, багато з яких були ще й тюнінговані всякими несподіванками у вигляді цвяхів і гайок. Коли я нагинався, щоб підібрати із землі черговий шматок бруківки, найбільшою фобією було, щоб у цей момент біля руки не роздалося чергове “бабах! ” – їхати додому без пальців видавалось зовсім непривабливою перспективою….
Крім людей у сірій формі до барикад час від часу наближався величезний КАМАЗ-водомет і щедро поливав нас. “Коктейлі Молотова” робили свою справу – час від часу цей монстр спалахував і тоді біля нього починали бігати люди з вогнегасниками. Що тут говорити – картина була майже апокаліптична і хоч-не-хоч доводилось відчувати себе героєм якогось голлівудського фільму.
У моменти, коли жбурляти вже не залишалось сил, ми робили невелику ротацію – мінялись з хлопцями, які тримали щити. Парадоксально, але в час, коли ми приїхали, саме тримати щит було заняттям більш безпечним, ніж “вести вогонь”. Всі вибухові штуки пролітали в нас над головами і вибухали трохи далі, серед тих, які вели активну боротьбу. Тому, як не дивно, але саме на найбільш передовому рубежі я міг дозволити собі трохи розслабитись. Переглядаюсь з найближчим сусідом – хлопчина невеликого росту, тендітної тілобудови в товстелезних окулярах – ну вилитий тобі круглий відмінник-старшокласник. Згадую тернопільських “крутих перців”, таких безстрашних і відчайдушних, з їх же розповідей – де вони зараз? Чим таким вони зайняті, що державу приходиться відстоювати тим, які нещодавно асоціювалися з підручником і заліковою книжкою, заповненою суцільними “відмінно”? Підбадьорливо посміхаюсь до “ботана”, він у відповідь також посміхається… Далі знову коктейлі-бруківка… знову щити… знову бруківка…
…
Найпам’ятніший день у моєму житті почався з розмови двох літніх людей, яку я почув крізь сон. “Так… Куди нам до тої сміливості, яку мають молоді? Ми – то не вони…Ти подивись як прорвали…”.
Прорвали? Я щось проспав??? Зриваюсь, голова спросоння переварює думки через одну, в кількох фразах розпитую про ситуацію. Знову я собою розчарований.
Поки я спав – там, на передовій, творилась історія. Було зроблено те, що добу тому здавалось мені малоймовірним – наші погнали міліцію і відвоювали територію до початкових меж Майдану. Наші зараз атакують, поки я тут зав'язую шнурівки… Поки одягаю каску… Поки знаходжу в кишені капу і вставляю собі в зуби. Напевно, слідуючі мої 200 метрів могли б стати світовим рекордом, але на жаль, представників Олімпійського комітету з вимірювальним устаткуванням серед нас не було.
“Як же швидко все помінялось” – говорю про себе, пробігаючи по вчорашніх міліцейських позиціях. Зі сцени раз за разом звучать заклики не підніматись на вулицю Інститутську, бо там працюють снайпери. “Ага” – думаю – “Поспав прорив, тепер ще і на вулицю Інститутську не підніматись?”. Будь що буде. Недаремно ж я сюди приїхав…
Біжу вгору, зверху чути ніби звуки від пострілів, але я повністю абстрагований і відчуття страху в мене поки немає. На горизонті з'являються перші лежачі тіла – і тут по праву руку від себе помічаю дідуся, років під 80, який спираючись на палку, чи то іде, чи то біжить в ту ж сторону, що і ми. Божевілля якесь... Починаємо кричати один до одного, щоб хтось його забрав з цього пекла. Знаходиться хтось, хто бере пенсіонера під руку і буквально тягне в зворотному напрямку. Слава Всевишньому…
Добравшись наверх, схиляюсь над першим лежачим тілом. На очі накочуються сльози – зовнішній вигляд у людини настільки добродушний, що апріорі вона б не могла нести будь-якої загрози. Звичайний хлопець, яких ми бачимо сотнями щодня, радше представник цілком цивільної професії та сім'янин з кількома дітьми, які тепер не дочекаються тата… Просто тому, що кодло, яке прагне втримати владу, робить це всіма можливими способами.
Пізніше я взнав його ім'я – Володя Жеребний із Самбірщини. Пульсу немає, обличчя з ледь-ледь видним характерним для покійників відтінком. Берусь за пальці… точно пізно, вони вже задубілі… Рухаюсь далі, перебігаю дорогу, від біотуалетів біжу, зігнувшись, до барикади. Всього лиш кілька людей, за декілька метрів ще один лежачий – на вигляд зовсім юний. Підбираюсь навприсяд – така ж історія, як з попереднім героєм, жодного, навіть наймінімальнішого признаку життя. Тіло знаходиться повністю за барикадою, по росту – ніяк не може бути вищим за неї. Невже стріляють не тільки спереду? Що тут коїться??? “Потрібно відтягнути його… Нехай він і мертвий – не залишати ж тут”, – думаю.
Ще мить – і звуки пострілів стають частішими, звідусюди чути, як кулі прошивають верх укріплення. Тих кілька чоловік, які були біля мене, починають відступати назад. Розуміючи, що сам не зможу довго нести загиблого – починаю відходити з ними.
“Що відбувається? Чому по нас стріляють – ми ж без зброї? Хіба може одна людина вбивати іншу тільки тому, що їй дали безглуздий наказ?” – тисячі думок рояться в моїй голові. Починаю розуміти загальну картину, разом з тим усвідомлюю, що мій страх зовсім мене не сковує.
Є певні побоювання за себе, але водночас і велика гордість знаходитись пліч-о-пліч з найвідважнішими представниками свого народу.
…
Спільна біда об'єднала людей ще міцніше, ніж до цього спільна боротьба і схожі погляди. Жахливий акт залякування зробив ефект зовсім протилежний тому, на який був розрахований – навіть найпоміркованіші учасники протестів зрозуміли, що тепер потрібно йти до кінця – щоб кров героїв не була пролита марно, щоб не було соромно перед їхніми сім'ями за незакінчену справу.
20 лютого кожен з нас зрозумів – дороги назад немає.
До питання втручання російської федерації y події в Україні
Витяг з вироку Святошинського районного суду від 18 жовтня 2023 року: “21 січня 2014 року в МВС було ініційоване питання підготовки документів для митного оформлення розміщених на відповідальне зберігання на складах МВС такого майна походженням з рф: виріб “Факел-С” – 1050 шт.; виріб “Заря-2” – 480 шт.; виріб “Пламя-М” – 480 шт.; ручна димова граната білого диму РДГ-2 – 2520 шт.; ручна дратівна граната РГР – 495 шт.; ручна дратівна граната посиленої потужності і безпеки – 495 шт.; ручна аерозольна граната “Дрейф-2” – 500 шт. За результатами внутрішнього аудиту Центральної бази ресурсного забезпечення МВС, … встановлено рух вказаних спеціальних засобів, які поставлялися ФКУ “ЦОБХР МВД россии” у січні 2014 року в загальній кількості 13 406 шт.
Отже, силові дії, спрямовані на придушення акцій протесту, підтримувались з боку рф, яка з цією метою надавала владі України всіляку допомогу, зокрема призначені для придушення масових акцій протесту спеціальні матеріально-технічні засоби”[1].
Із заяви народного депутата України Геннадія Москаля: “…Я добровільно передам слідчій групі ГПУ решту матеріалів, які вказують на причетність до кривавих подій міністра МВС В. Захарченка (який особисто заявив 20 лютого, що віддав наказ про застосування бойової зброї), його заступника В. Ратушняка, начальника департаменту громадської безпеки МВС О. Крикуна, командувача внутрішніх військ МВС С. Шуляка, в. о. начальника ГУМВС у м. Києві В. Мазана, голови СБУ О. Якименка, його першого заступника В. Тоцького, начальника УСБУ в Києві та Київській області О. Щоголева, командирів підрозділу СБУ “Альфа”… Допомогу в підготовці спецоперацій МВС та СБУ надавав колишній перший заступник ГРУ російської федерації, який проживав у готелі “Київ” (його проживання й харчування оплачувала СБУ). Українська влада задіяла фахівця з росії, оскільки наш очільник СБУ виявився льотчиком, а міністр МВС — обехаесесником. Усі дані росіянина буде надано Генпрокуратурі, а ступінь його вини хай визначає слідство. Крім того, я готовий передати Генпрокуратурі матеріали, які вказують, що при силовому розгоні акцій протесту МВС та СБУ діяли як організоване злочинне угруповання”[2].
Із публічної лекції “Справи Майдану: розстріли на вулиці Інститутській очима судді Сергія Дячука”: “…У ході судового розгляду було встановлено усі факти офіційних відвідувань столиці росіянами і їхніми спецпризначенцями, які дійсно були в Києві й проводили спільні навчання й тренування, а виїжджаючи в росію, вони залишали жучки на об’єктах, куди наші спецпризначенці їх допускали…
Аналізуючи події, які потім відбувалися в АР Крим і на сході України, суд дійшов висновку, що саме таких подій очікував той, хто в кремлі… Чекав крові, щоб у якийсь спосіб використати… І в 2022 році ми отримали те, що є продовженням нашої історії, яка почалася 21 листопада 2013 року”.
Слідство та судові справи щодо злочинів проти Майдану
Після Революції Гідності було розпочато розслідування вбивств 91 особи (78 мітингувальників і 13 силовиків). У розпочатих кримінальних провадженнях більш ніж 2000 цивільних осіб визнано потерпілими. У справах Майдану проходять понад 10 000 свідків, 193 підозрювані, із них у розшуку перебувають 77 осіб.
У листопаді 2021 року ДБР завершило розслідування щодо злочинів Януковича та інших дев’яти високопосадовців під час акцій протесту в 2014 році. 17 січня 2023 року на клопотання слідчого ДБР, погодженого з Офісом Генерального прокурора України, суд заочно обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою стосовно колишнього Президента України. ОГПУ повідомив, що дозвіл на арешт експрезидента надано у кримінальному провадженні за обставинами організації вчинення ним зокрема 18–20 лютого 2014 року у складі злочинної групи незаконного перешкоджання проведенню зборів, перевищення працівниками правоохоронних органів влади та службових повноважень, умисних убивств, заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень, а також терористичного акту. Розслідування встановило, що колишній Президент України разом із головою Служби безпеки України, Міністром внутрішніх справ України, Міністром оборони України та іншими високопосадовцями правоохоронних органів без законних підстав організували застосування спеціальних засобів, військової техніки, вогнепальної зброї для силової протидії та розгону демонстрантів. Такі дії колишнього президента та екскерівників правоохоронних органів призвели до масових жертв серед учасників акцій протесту в центральній частині Києва, зокрема до заподіяння смерті 67 цивільним особам. Усього потерпіли 887 цивільних осіб та 132 правоохоронці. Завдано майнових збитків на суму понад 16 мільйонів гривень; детальніше за посиланням: https://www.gp.gov.ua/ua/posts/spravi-maidanu-sud-nadav-dozvil-na-arest-eksprezidenta-u-spravi-pro-rozstril-mitinguvalnikiv
Станом на 2023 рік за злочини, вчинені 19–22 січня та пов’язані із залякуванням, побиттям, викраденням, катуванням і вбивством активістів, повідомлено про підозру 55 особам; оголошено в розшук 24 підозрюваних; обвинувальні акти стосовно 48 осіб направлені до суду; щодо 16 осіб ухвалено обвинувальні вироки. Ще 2 особи судом звільнено від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими підставами. Триває слідство у кримінальному провадженні за фактом вбивства Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та Романа Сеника.
За силовий розгін 18 лютого 2014 року учасників “Мирного наступу” повідомлено про підозру 25 особам; оголошено в розшук 15 підозрюваних; до суду скеровано обвинувальні акти стосовно 11 осіб; щодо 1 особи ухвалено обвинувальний вирок.
За штурм Майдану ввечері 18 та вночі 19 лютого про підозру повідомлено 34 особам, оголошено в розшук 22 підозрюваних, направлені до суду обвинувальні акти стосовно 15 осіб, щодо 2 осіб ухвалено обвинувальні вироки, стосовно ще одного – кримінальне провадження закрито у зв’язку зі смертю.
За злочини, вчиненні на територіях Сумської, Черкаської та Хмельницької областей, повідомлено про підозру 44 особам, зокрема 9 прокурорам, 4 суддям, 23 працівникам органів внутрішніх справ, з яких 19 слідчих, а також 8 цивільним особам; у розшук оголошено 5 осіб; до суду направлено обвинувальні акти стосовно 40 осіб.
Вирок за вбивство В’ячеслава Веремія отримав організатор тітушок Юрій Крисін. Слідство у справі вбивства журналіста з’ясувало, що члени кримінальних угруповань Джалал Алієв та Юрій Крисін були безпосередніми винуватцями загибелі журналіста. Джалалу Алієву вдалося втекти, а Юрія Крисіна спочатку засудили Шевченківським районним судом “за хуліганство”. Після громадського обурення справу передали до Апеляційного суду Києва, який 13 червня 2018 року засудив його до п’яти років позбавлення волі. 23 вересня 2021 року Дарницький районний суд Києва виніс іще один вирок Юрієві Крисіну, визнавши його винним у справі про викрадення й катування активістів під час Революції Гідності та збільшивши термін ув’язнення до восьми років.
За фактом убивства Юрія Вербицького та викрадення активіста Ігоря Луценка у суді перебувають справи щодо шістьох осіб. У березні 2020 року двох обвинувачуваних у цій справі було заарештовано, але 8 серпня 2021 року їх випущено із СІЗО. Одному з них, Сергієві Мисливому, висунули нову підозру щодо організації злочинних дій. 16 квітня 2021 року Бориспільський суд засудив до дев’яти років позбавлення волі Олександра Волкова, обвинуваченого у викраденні, катуванні, вбивстві Юрія Вербицького, а також викраденні Ігоря Луценка, перешкоджанні мирним зібранням під час Революції Гідності у 2014 році.
Щодо масових розстрілів на вулиці Інститутській у м. Києві. За майже десять років розслідування та з’ясування обставин масової загибелі громадян у період Революції Гідності найбільшу увагу було приділено дослідженню 48 епізодів вбивства та 80 епізодів замахів на вбивства, задокументованих впродовж 20 лютого 2014 року[1].
Розглядом цієї справи займався Святошинський районний суд міста Києва з 5 березня 2015 року. Впродовж наступних майже п’яти років тривало дослідження доказів вбивства. Для з’ясування усіх обставин було призначено балістичну експертизу. У ході розслідування зібрано понад п’ять тисяч різного роду металевих предметів з Майдану: куль, залишків куль, гільз – усе це було акумульовано та стало речовими доказами. Щоб забезпечити процедуру на належному рівні, прийнято рішення придбати відповідний апарат (їх всього три в Європі), щоб отримати максимально достовірні результати у спосіб, яким послуговуються міжнародні суди, зокрема суд ООН. Після цього суд перейшов до допиту потерпілих. Загалом досліджено 128 епізодів вбивств і поранень окремих осіб, використано гігабайти відео та фотоматеріалів. За рюкзаками, хрестиками на рюкзаках, особливістю приховування обличчя, статурою та іншими ознаками встановлено прізвища усіх причетних до вбивства активістів.
Під час розгляду справи було беззаперечно встановлено: 46 куль, які були вилучені з тіл потерпілих, та 103 гільзи, які були знайдені локально за переміщенням стрільців і які допомогли з’ясувати фактичний маршрут кожного стрільця, – були випущені з 16 автоматів стрільців роти спеціального призначення «Беркут».
Проведено понад 320 судових засідань, допитано 245 людей, зокрема потерпілих, експертів та обвинувачених. 18 жовтня 2023 року Святошинський районний суд міста Києва оголосив вирок у цій справі.
Під час судового розгляду було також проаналізовано хроніку Революції Гідності для правової оцінки подій 2013–2014 років. З’ясовано, що у період з листопада 2013 року по лютий 2014 року посадові особи органів влади та їх структур, зокрема правоохоронних органів, вчинили низку протиправних дій для придушення акцій протесту на Майдані, неправомірно застосувавши зброю та інші спецзасоби супроти мирних протестувальників.
Згідно з рішенням суду, винними у масових вбивствах беззбройних громадян – учасників мирних акцій протесту – визнано Олега Янішевського, колишнього заступника командира київського спецпідрозділу «Беркут», та чотирьох беркутівців київської спецроти – Павла Аброськіна, Сергія Зінченка, Сергія Тамтуру і Олександра Маринченка. Із них Олега Янішевського засудили до можливої найвищої міри покарання – довічного позбавлення волі (заочно). Для Павла Аброськіна та Сергія Зінченка суд призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на 15 років (заочно). У залі суду вирок почули Сергій Тамтура (виправданий) і Олександр Маринченко – засуджений до 5 років позбавлення волі за перевищення службових повноважень (своє покарання вже відбув).
Заочні вироки оголосили через відсутність частини обвинувачених на території України. За попередніми даними, Олег Янішевський, Сергій Зінченко і Павло Аброськін переховуються в рф. Їх Апеляційний суд м. Києва 28 грудня 2019 року звільнив з-під варти в межах обміну полоненими між Україною та росією. У лютому 2020 року двоє звільнених беркутівців Сергій Тамтура та Олександр Маринченко добровільно повернулися в Україну.
У ході судового розгляду було також проаналізовано роль російської федерації у подіях Революції Гідності. На основі свідчень президента-втікача Віктора Януковича та інших високопосадовців доведено, що під тиском москви було прийнято рішення про відмову від підписання угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Доведено факти спонукання кремля до силових дій супроти мітингарів, що проявлялись у надаванні матеріальних ресурсів (зброї, спецзасобів), підготовці силового захоплення АР Крим, а також задокументовано свідчення про те, що події 20 лютого було використано рф для реалізації планів з окупації частини українських територій, яка 24 лютого 2022 року переросла у повномасштабне вторгнення рф в Україну.
Інформацію про справи Майдану представлено в матеріалах документальної виставки “Справи Майдану: на шляху до правосуддя та історії”, які періодично оновлюються.
Вшанування Героїв Небесної Сотні
в діяльності Національного музею
Революції Гідності
Із метою вшанування Героїв Небесної Сотні та збереження пам’яті про учасників і події Революції Гідності на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 18 листопада 2015 року № 1186-р було створено Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності (далі НМРГ). Це багатоцільова науково-дослідна та культурно-освітня інституція. Її створення стало важливим кроком у формуванні політики національної пам’яті, яку спрямовано на збереження інформації про боротьбу за права та свободи людини в новітній історії України й розкриття особливостей цієї боротьби. Із моменту свого заснування НМРГ прагне стимулювати, підтримувати та ініціювати низку комеморативних практик, які є не лише публічними актами згадування про Революцію Гідності та її героїв, засобом осмислення тих подій, але й інструментом комунікації Музею із суспільством. До цих практик належать соціальні кампанії, пам’ятні заходи та колективні ритуали, заснування відзнак, підготовка друкованих видань, відеопродукції тощо.
Основне завдання заходів – не перетворити пам’ять про героїв на пасивне згадування, а спонукати до подальшого розвитку громадянського суспільства, осмислення та усвідомлення власної відповідальності за країну.
У цьому розділі представлено низку комеморативних практик, які було ініційовано, підтримано й популяризовано Національним музеєм Революції Гідності для вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні та подвигу учасників Революції Гідності.
Соціальні й інформаційні кампанії
Логотипом Дня Героїв Небесної Сотні є трафаретне стилізоване зображення майданівців із дерев’яними щитами, силуети яких нагадують кадри з відеохроніки розстрілів 20 лютого на вулиці Інститутській у Києві. Композиція відсилає до одного з найупізнаваніших візуальних образів перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – світлини, що показує встановлення прапора на Іводзімі. Зображення розроблено українським графіком, нині – військовослужбовцем, Олександром Ком’яховим на замовлення Національного музею Революції Гідності та є вільним для використання та поширення.
Соціальна й інформаційна кампанії мають на меті нагадати про подвиг Героїв Небесної Сотні, утвердити його значущість у боротьбі українців, яку вони ведуть сьогодні, відстоюючи незалежність України.
Крім того, було запроваджено використання хештегу #ЦеПроСвободу та онлайн-флешмоб #Бути_гідним, які є частиною соціальної кампанії Музею у соцмережах (Facebook, Instagram).
Ідея хештегу – заклик ділитися спогадами і роздумами про Революцію Гідності у соціальних мережах. Такі дописи важливі для формування національної пам’яті і часто є джерелом цінної інформації, світлин, свідчень, які Національний музей Революції Гідності зберігає для подальшого опрацювання та формування максимально широкої картини цих переломних подій.
За цими хештегами можна знайти десятки дописів, в яких користувачі соціальних мереж діляться спогадами й роздумами про Помаранчеву революцію та Євромайдан / Революцію Гідності. А символом акції є синьо-жовта стрічка, яку можна пов’язати на рукав, сумку чи автомобіль.
У 2026 році основною ідеєю соціальної кампанії є важливість засвідчити подвиг Небесної Сотні – перших полеглих у Війні за Незалежність України, як приклад беззбройних борців за гідність і свободу, які виступили проти озброєного ворога та перемогли.
Соціальна кампанія проходитиме під гаслом «Небесна Сотня: Герої першої перемоги у битві, що триває».
Пам’ятні заходи
Вшанування Героїв Небесної Сотні не є разовою акцією, яку НМРГ щорічно проводить 20 лютого. Діяльність Музею спрямовано на інформування про героїв Майдану та залучення широкої громадськості до акцій, які заклад організовує з цією метою впродовж усього року.
“Промені Гідності”
Уперше проєкт презентували до першої річниці розстрілів на Майдані, спрямувавши в небо лазерні промені, які символізують душі загиблих, із тих місць, де загинули Герої Небесної Сотні, – на вулицях Інститутській і Михайла Грушевського, а також на майдані Незалежності.
До другої річниці створення Музею, 18 листопада 2017 року, світлову інсталяцію розмістили на місці майбутнього меморіально-музейного комплексу. До початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну щороку 20 лютого під час відзначення Дня Героїв Небесної Сотні на знак пам'яті про загиблих учасників Революції Гідності на алеї Героїв Небесної Сотні Музей запалював 107 променів. Під час режиму воєнного стану з огляду на безпекові заходи промені не запалюють.
“День народження Героя” та Дзвін Гідності
Цей комеморативний проєкт, ініційований Національним музеєм Революції Гідності, має на меті привернути увагу широкої громадськості до подвигу кожного з Героїв Небесної Сотні. Проєкт започатковано 1 січня 2021 року. У кожен день народження Героя Небесної Сотні о 12:00 перед Дзвоном Гідності з’являються портрет героя й квітка чи стрічка. Портрет зі стислим життєписом інформує відвідувачів меморіального простору про полеглого учасника Революції Гідності. У пам’ять про нього чи неї звучить дзвін.
Для реалізації проєкту “День народження Героя” було виготовлено 70-кілограмовий Дзвін Гідності за зразками тональних комплексів дзвонів, які встановлено в церквах Києва, а один із таких, що на подвір’ї Міністерства оборони України, вшановує захисників України, які загинули внаслідок російської збройної агресії. На Дзвоні Гідності зроблено напис “Слава Україні! Небесній Сотні Слава!”.
За задумом, у Дзвін Гідності б’ють у день народження кожного з Небесної Сотні, а 20 лютого він лунає 107 разів – відповідно до кількості Героїв Небесної Сотні. Однак вдарити у Дзвін Гідності мають можливість принагідно усі відвідувачі Народного меморіалу.
Персональне вшанування кожного з Небесної Сотні є важливою практикою інституалізації суспільної пам’яті про події Революції Гідності, розширення загальнодоступних форм пошанування пам’яті загиблих, що слугує зокрема впровадженню в суспільстві моральних імперативів, гідних поваги та наслідування. Більше інформації за посиланням.
Про день народження кожного Героя Небесної Сотні, його біографію та участь у подіях Революції Гідності нагадуватиме також Історичний календар, розміщений на сайті Музею, а також дописи на фейсбук-сторінці НМРГ.
Тиха акція “Ангели пам’яті”
Всесвітню тиху акцію “Ангели пам’яті”, присвячену Небесній Сотні, ініціювали громадська активістка та співачка Анжеліка Рудницька й мистецька агенція “Територія А”. У пам’ять про активістів Майдану традиційно розвішують паперових ангелів на місці розстрілу найбільшої кількості мітингувальників. Ангели символізують душі загиблих борців за свободу та перемогу світла над темрявою.
Паперових ангелів розвішують у пам’ятних місцях не лише в Україні, але й за кордоном. Небайдужі у різних куточках світу на знак солідарності з громадянами України у День Героїв Небесної Сотні розвішують білих паперових ангелів у Німеччині, Ірландії, Фінляндії, Греції, США, Туреччині та Великій Британії.
Хода пам’яті, молебні
Музей Революції Гідності активно долучається до низки заходів за участі представників влади, родин Героїв Небесної Сотні, майданівців, бійців і ветеранів російсько-української війни, громадських активістів і всіх небайдужих громадян. Це зокрема традиційні молебні, панахиди за героями біля Екуменічного храму Архистратига Михаїла та Українських Новомучеників і хреста на алеї Героїв Небесної Сотні, у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі, щорічні акції “Різдво для Героя”, “Великдень для Героїв”, хода пам’яті.
Акції “Великдень для Героїв”, “Різдво для Героя”
Всеукраїнський проєкт "Великдень для Героїв" започатковано НМРГ у 2017 році. Його куратором є етнограф Галина Олійник. Відтоді щороку напередодні Великодня, збираючись разом, родини Героїв Небесної Сотні, рідні героїв Війни за Незалежність України, волонтери, митці, музейники, відомі громадські й культурні активісти печуть паски й розписують писанки, які розвішують на алеї Героїв Небесної Сотні та лишають біля меморіалів загиблих українських воїнів. Щороку 107 пасок приносять до народного меморіалу Небесної Сотні у Києві. Ці пасочки й писанки є оберегами для захисників України та виявом удячності патріотам, які полягли, боронячи свободу й незалежність України.
Акцію “Різдво для Героя” було ініційовано родинами Героїв Небесної Сотні. У межах заходу для вшанування загиблих до пам’ятних місць кладуть різдвяні вінки, сплетені напередодні.
Квіти пам’яті
У травні 2020 року до Дня Героїв Музеєм було започатковано акцію “Мальви пам’яті”, присвячену Героям Небесної Сотні та воїнам Війни за Незалежність України.
23 травня 2020 року біля портретів загиблих учасників Революції Гідності на алеї Героїв Небесної Сотні та вздовж Стіни пам’яті біля Свято-Михайлівського Золотоверхого собору було викладено паперові мальви, зроблені родичами загиблих.
А у серпні 2020 року Музей разом з ГО “Українська спілка ірису” та київським осередком ГО “Родина Героїв Небесної Сотні” організували висаджування спеціального сорту ірисів, присвяченого Героям Небесної Сотні, який вивів селекціонер Геннадій Мамченко. Ірисами цього сорту уквітчали пам’ятні місця в Києві та інших містах і регіонах України, зокрема на території Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, на алеї Героїв Небесної Сотні, у сквері імені Володимира Мельнічука в Києві, на алеї Героїв Небесної Сотні в Обухові на Київщині, біля пам’ятників Героям Небесної Сотні у Миколаєві й на Тернопільщині. Назва сорту цих ірисів – “Героям Небесної Сотні”.
Відзнаки Героїв Небесної Сотні
Проєкт, до якого долучився Музей Революції Гідності, започатковано громадською організацією “Родина Героїв Небесної Сотні”. Вона об’єднала 169 учасників – матерів і батьків, дружин і чоловіків, синів і доньок, рідних братів і сестер та інших близьких родичів загиблих героїв. Громадська організація разом з іншими інституціями започаткувала та підтримує ініціативи української молоді в тих галузях, в яких працювали або мріяли працювати Герої Небесної Сотні. На думку ініціаторів, пам’ять про них має бути втілено не лише в жалобних заходах, у монументах і меморіалах, вона повинна викликати бажання змінювати себе та країну, адже багато Героїв Небесної Сотні були молодими людьми, мали особисті досягнення у різних сферах свого життя, зокрема науковій, освітній, духовній тощо, тому “Відзнаки Героїв” – це практична реалізація задумів загиблих патріотів, що краще за монументи вшановує їхню пам’ять.
Відзнака імені Олександра Капіноса. Музей Революції Гідності став співзасновником і промоутером відзнаки, започаткованої з метою пошанування Героя Небесної Сотні Олександра Капіноса, фермера з Тернопільської області, організатора просвітницьких і патріотичних заходів, одного з активних учасників Мовного майдану 2012 року та Революції Гідності. Відзнака покликана підтримувати громадських активістів із сіл і невеличких міст України, які тримають “культурний фронт”, пробуджують національну свідомість, є рушієм систематичних змін у своїй громаді, реалізовуючи освітні, культурні, соціальні, екологічні ініціативи.
Всеукраїнський конкурс наукових студентських робіт на честь Сергія Кемського. Конкурс засновано 1 листопада 2018 року Національним музеєм Революції Гідності разом з ГО “Родина Героїв Небесної Сотні” на знак пам’яті про Героя Небесної Сотні Сергія Кемського, історика, політолога, журналіста. Головна мета конкурсу – активізувати наукові дослідження різних аспектів Революції Гідності; сприяти критичному переосмисленню новітньої історії України; популяризувати уроки, досвід і цінності Майдану; стимулювати й підтримувати талановиту молодь, залучати її до вивчення та дослідження Революції Гідності.
Серед інших проєктів, до яких долучився НМРГ, такі:
– Антикорупційна премія імені Героя Небесної Сотні Юрія Поправки, спрямована на підтримку місцевих активістів, журналістів, антикорупціонерів в органах влади, які борються з корупцією;
– Мистецька резиденція імені Назарія Войтовича на знак пам’яті про наймолодшого Героя Небесної Сотні, створена в селі Травневе у Тернопільській області, де він народився;
– Тревел-грант для молодих українських науковців імені Богдана Сольчаника для підтримки студентської молоді, яка планує брати участь у наукових конференціях в університетах Оксфорда або Кембриджа (Велика Британія);
– Відзнака імені Дмитра Максимова, спрямована на підтримання ініціатив з розвитку спорту для людей з інвалідністю;
– Відзнака імені Сергія Нігояна, яка передбачає проведення конкурсу творчих робіт серед студентів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого з метою мотивувати їх до створення сценаріїв і фільмів та проведення мистецьких акцій, присвячених боротьбі за свободу;
– “Країна Гідності” – конкурс віртуальних проєктів на честь Сергія Байдовського, покликаний показати світу історичну спадщину українців очима талановитої молоді; теми конкурсу: історія, українознавство та розвиток громадянського суспільства в Україні;
– Відзнака імені Юрія Вербицького, покликана створити можливості для українських учених і студентів, які спеціалізуються в галузях “Наука про Землю” та “Геофізика”, спонукати їх вивчати науковий доробок Юрія Вербицького й налагоджувати міжнародне співробітництво;
– Відзнака імені Максима Шимка, яка надає підтримку реконструкторським історичним проєктам та ініціативам для розвитку міжнародної співпраці в цій сфері.
Мартиролог учасників Революції Гідності, загиблих під час Війни за Незалежність України
На початку 2024 року Національний музей Революції Гідності започаткував мартиролог учасників Євромайдану, які загинули, захищаючи Україну від російської агресії. Метою Мартиролога є збереження пам’яті та вшанування сучасних українських героїв, інформування суспільства про вклад учасників Революції Гідності в оборону України, її суверенітету; захист територіальної цілісності та недоторканності, обстоювання прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України, збереження української ідентичності як вирішального складника національної стійкості, а також поповнення архівного фонду Музею.
Мартиролог слугує даниною шани патріотам України, які з Майдану пішли боронити східні українські землі, зокрема в складі перших добровольчих підрозділів ще у 2014 році. Згодом започаткований Мартиролог стане меморіальною онлайн-платформою з інформацією про наших борців-сучасників, які своїм героїчним Чином наближали реалізацію української національної ідеї: жити та розбудовувати самостійну, соборну та незалежну Україну “в сім’ї вольній, новій”.
Інформацією про учасників Революції Гідності, які загинули під час Війни за Незалежність України, можна поділитися з командою Музею, заповнивши опитувальник: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfUf64BcQiGf1xVufM8aWtp1JQiF_JPBAtrixcWoGe_LXjAlQ/viewform
