Згода органів опіки та піклування при вчиненні батьками правочинів щодо майна їх дітей
В результаті приватизації державного житлового фонду на Україні, та враховуючи те, що з 90-х років в Україні розпочалося формування ринку житла, велика кількість дітей стала співвласниками житлових приміщень. Не дивлячись на те, що законодавство України вимагає обов’язкову згоду органів опіки та піклування при вчиненні правочинів щодо майна, яке належить дітям, численні порушення прав дітей залишаються однією з головних проблем поширення дитячої безпритульності та бродяжництва.
Здається, навіщо захищати дітей від їх власних батьків!? Втім, не можна забувати про неблагополучні сім’ї, у яких люблячі тато і мама можуть залишити заради пляшки рідну дитину без даху над головою. Не дивлячись на законодавчо встановлений обов’язок дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах деякі забувають про свої батьківські обов’язки.
Значна кількість дітей, які потрапляють до притулків, залишилися без житла саме через зловживання батьківськими та опікунськими правами, неналежне виконання службових обов’язків посадовими особами органів опіки та піклування. Звісно ж, найбільш незахищені від таких порушень діти-сироти та діти, позбавлені піклування батьків.
Інститут опіки та піклування спрямований на доповнення недостатньої або відсутньої цивільної дієздатності неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб. Водночас, його завданням є охорона особистих немайнових і майнових прав та інтересів підопічних, турбота про створення їх належних побутових умов, здійснення догляду за ними. Таким чином, органи опіки та піклування здійснюють контрольні функції з метою запобігання порушенню прав неповнолітніх.
З набранням чинності Сімейним кодексом України виникла проблема в застосуванні окремих положень законодавства про опіку та піклування, оскільки, Сімейний та Цивільний кодекси України, на відміну від попереднього Кодексу про шлюб та сім’ю, передбачали обов’язкове отримання згоди органів опіки та піклування лише при вчиненні опікуном та наданні згоди піклувальником на вчинення правочинів щодо майна підопічних. При вчиненні ж правочинів чи наданні згоди дитині батьками дитини така згода вимагалася лише в разі виникнення спору між батьками.
При цьому, чинним є Закон України "Про охорону дитинства", статтею 17 якого передбачається, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Відповідно до частини третьої статті 18 вищезазначеного Закону органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
У пункті 6.1 Правил опіки та піклування, затверджених спільним наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.1999р. №34/166/131/88, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.06.1999р. за №387/3680, визначено, що органи опіки та піклування вирішують питання щодо збереження за неповнолітніми житла, а також щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла.
Таким чином, склалася досить проблемна ситуація застосування статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" в частині обов’язкового отримання згоди від органів опіки та піклування при вчиненні батьками правочинів щодо майна їх дітей.
У лютому 2005 року набув чинності Закон України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", який на законодавчому рівні закріпив повноваження органів опіки та піклування, віднісши до їх компетенції, зокрема питання соціального захисту і захисту особистих, майнових, житлових прав та інтересів дітей та надання письмової згоди або заперечення на відчуження нерухомого майна (у тому числі житла) та іншого майна, власником якого є дитина.
Остаточно вирішити цю проблему допоміг Закон України від 02.06.2005 р. №2620-IV "Про внесення змін до статті 177 Сімейного кодексу України і статті 32 Цивільного кодексу України (щодо відчуження майна дитини)". Прийняття зазначеного Закону узгодило між собою положення Сімейного кодексу (стаття 177), Закону України "Про охорону дитинства" (стаття 17), та Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" (стаття 11) в тій частині, яка стосується необхідності отримання батьками дозволу органів опіки і піклування на укладення щодо майна, яке належить їхній дитині, договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації або укладені відносно цінного майна тощо.
Відповідно до статті 177 Сімейного кодексу України, із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 02.06.2005 р. №2620-IV, батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.
Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.
Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти, а батьки неповнолітньої дитини – давати згоду на вчинення таких правочинів щодо її майнових прав:
укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
*видавати письмові зобов’язання від імені дитини;
* відмовлятися від майнових прав дитини.
Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування.
При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.
Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.
Неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов’язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.
Згідно з пунктом 40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. №20/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 03.03.2004р. за №283/8882, у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких договорів.
Як правило, такий дозвіл надається, коли неповнолітній вже забезпечений житлом, відповідно до норм, передбачених житловим законодавством. В деяких випадках органи опіки та піклування без будь-яких переконливих підстав відмовляють батькам у дачі згоди на продаж спільного майна. При цьому, порядку оскарження батьками таких відмов законодавство не передбачає. Найчастіше ж, органи опіки та піклування дають згоду на відчуження нерухомого майна дітей під умову придбання батьками нового житла, що в свою чергу може зробити набувача житла "заручником" таких недобросовісних батьків, та навряд чи захистить права дітей.
Якщо ж продаж здійснено без дозволу органів опіки та піклування, то в інтересах дитини прокурором може бути подано позов до суду про визнання договору недійсним.
Слід також звернути увагу не те, що дозвіл органу опіки та піклування потрібен не лише в тому разі, якщо дитина є співвласником нерухомості, а й у тому випадку, якщо має місце лише реєстрація дитини в житловому приміщенні. Оскільки, одним з правочинів, які не можуть вчиняти батьки без дозволу органів опіки та піклування, відповідно до статті 177 Сімейного кодексу України є відмова від майнових прав дитини, до яких відноситься, зокрема, і право користування жилим приміщенням. Адже, відповідно до частин другої та третьої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім’ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
Крім того, майно, одержане дитиною за договором про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо), може бути відчужене до досягнення дитиною повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування (частина п’ята статті 190 Сімейного кодексу України).
Щодо термінів отримання чи неотримання згоди від органів опіки, то відповідно до положень пунктів 6.1 та 6.5 Правил опіки та піклування органи опіки та піклування приймають рішення протягом місяця з дня, коли їм стало відомо або мало бути відомо про потребу прийняття такого рішення (надходження заяв, повідомлень тощо).
Важливо також визначити хто саме повинен давати згоду на відчуження житла, що належить неповнолітнім, оскільки, від цього може залежати дійсність договору купівлі-продажу (іншого договору про відчуження житла).
Перелік органів, які можуть встановлювати опіку та піклування, наведено у пунктах 1.3 і 1.4 Правил опіки та піклування. У тих випадках, коли опіка, піклування не встановлюється судом, згідно з пунктом 1.3 Правил опіки та піклування вона встановлюється районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, а також виконавчими комітетами міських районних у містах, сільських і селищних рад.
Стаття 177 Сімейного кодексу України вимагає одержання батьками згоди на вчинення правочинів щодо майна малолітньої дитини та надання дозволу на вчинення правочинів неповнолітньої дитиною саме від органів опіки та піклування.
Як вже зазначалося вище, відповідно до пункту 1.3 Правил опіки та піклування органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.
З огляду вищенаведеного, опікунська рада не належить до органів, які правомочні вирішувати такі питання.
Загалом можна сказати, що порушення прав дітей, зокрема, на житло певною мірою обумовлено недосконалістю законодавства про опіку та піклування. Зокрема, на законодавчому рівні не передбачено обов’язок органів опіки та піклування контролювати виконання батьками та особами, що їх замінюють, придбання іншого житла взамін відчуженого та забезпечення в ньому права власності дитини. Вирішення зазначеного питання законодавець залишив на розгляд самих відділів освіти, що не надто сприяє ефективній роботі зазначених органів в цьому напрямку.
Стаття 17. Право дитини на майно
Кожна дитина, в тому числі й усиновлена, має право на одержання в установленому законом порядку в спадщину майна і грошових коштів батьків чи одного з них у разі їх смерті або визнання їх за рішенням суду померлими незалежно від місця проживання. Дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не втрачає права на успадкування їх майна.
У разі визнання батьків або одного з них рішенням суду безвісно відсутніми дитина має право на утримання за рахунок їх коштів і майна.
Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Суд у разі позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав одночасно накладає заборону на відчуження майна та житла дітей, про що повідомляє нотаріальну контору за місцем знаходження майна та житла.
Інші майнові права дитини та порядок їх захисту встановлюються законами України.
Стаття 18. Право дитини на житло
Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
Якщо на успадкований будинок (квартиру) заявили права кілька осіб, може виникнути питання про поділ житла в натурі, а також питання, пов'язані з визначенням вартості будівель. Поділ житлового будинку в натурі між спадкоємцями є можливим, якщо кожному з них може бути виділена відокремлена частина будинку з самостійним виходом. Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Тобто найменш проблематичною є ситуація, коли між спадкоємцями поділяється будинок, що має кілька виходів чи такі виходи можуть бути обладнані. Будь-яке переобладнання повинно бути зроблено з погодження органів архітектури та відображено у довідці-характеристиці Бюро технічної інвентаризації. Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні спадкоємців.
У разі неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним, спадкоємець має право на отримання компенсації у грошах чи на отримання іншого спадкового майна. Наприклад, якщо успадковують у рівних частках дві особи та до складу спадкового майна увійшли однокімнатний житловий будинок та мотоцикл, один з спадкоємців може успадкувати будинок, інший - стати власником мотоциклу та отримати компенсацію різниці вартості будинку та мотоциклу. Розмір грошової компенсації визначається за згодою спадкоємців, а при відсутності такої згоди - судом, який приймає до уваги дійсну вартість будинку на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза. Таку експертизу можуть провести незалежні оцінювачі житла, інститут яких вже сформувався в Україні.
П. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» від 24 червня 1983 р. № 4 з наступними змінами визначає, що у випадках смерті члена житлово-будівельного, дачно-будівельного або гаражно-будівельного кооперативу, члена садівницького товариства, якщо до дня смерті ним не були внесені повністю пайові внески, спадщина відкривається не на квартиру, дачу, гараж, садовий будиночок, насадження, а на пай спадкодавця та інші суми, які підлягають поверненню у таких випадках. Лише у разі, якщо на час смерті спадкодавцем був повністю внесений пайовий внесок, спадщина відкривається, відповідно, на квартиру, дачу, гараж, садовий будиночок, інші будівлі і насадження. Тому у зазначених випадках сплата померлим пайових внесків відіграє провідну роль у визнанні права власності на нерухомість за спадкоємцями.
Отже, з вищеозначеного можна визначити, що під спадкуванням житла слід розуміти перехід прав та обов'язків, який відбувається після смерті фізичної особи (спадкодавця) з приводу житла, яке знаходилось у його власності до іншої особи (спадкоємця).
ЦК України Стаття 1278. Поділ спадщини між спадкоємцями
1.Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.
Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.
Якщо усі спадкоємці за законом або за заповітом подали заяви про прийняття спадщини і нотаріус встановив коло спадкоємців, настає момент розподілу спадщини, тобто встановлення розміру частини, що належить кожному спадкоємцю в успадкованому майні. Законодавець встановлює, що спадкове майно розподіляється рівними долями кожному із спадкоємців, що призиваються до спадщини. Але, коли спадкодавець своїм заповітом розподілив спадщину між спадкоємцями, то спадкове майно розподіляється згідно умовам заповіту.
Кожен спадкодавець має право одержати свою долю спадщини в натурі, тобто одержувати частину будинку або гроші, які йому належать згідно свідоцтва про право на спадщину.
Рівні частки у спадковому майні відповідають інтересам усіх спадкоємців. Вже після визначення рівного розміру успадкованого майна спадкоємець у порядку, передбаченому ст. 1276 ЦК, вправі вимагати собі виділу в натурі якої-небудь долі спадщини, але знову-таки ця доля не може перевищувати їх долю у спадковій масі. Це правило не поширюється на той випадок, коли спадкодавець у заповіті розподілив долі між спадкоємцями.
Якщо спадкоємці проживали разом зі спадкодавцем однією сім’єю, тобто вели спільне господарство, вони мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ та отримання в натурі предметів домашнього вжитку в розмірі частки майна, яка їм належить. Йдеться про майно, яке підлягає розподілу за законом, а не за заповітом. Якщо спадкоємці вважають, що їх сумісне володіння успадкованим майном не відповідає їхнім інтересам, вони можуть розподілити успадковане майно між собою. В цьому разі складається угода про розподіл спадкового майна. В угоді вказується, що виявляючись власниками успадкованого майна, спадкоємці розподілили його в натурі таким чином, який вони розуміють для себе корисним. Якщо частини успадкованого майна більша ніж частина, яка припадає на долю спадкоємця за згодою інших спадкоємців, то він виплачує останнім різницю в вартості, що перевищує вартість успадкованої частини майна. Також спадкоємці можуть провести розподіл спадкового майна без грошових доплат. В разі, коли спадкоємці не можуть прийти до згоди щодо розподілу успадкованого майна, це питання вирішується в судовому порядку.
Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності.
1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
2. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю.
3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов´язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Статтею 358 ЦК передбачено підстави та умови здійснення права спільної часткової власності співвласниками та презюмується, що таке здійснення відбувається за їхньою згодою. Відповідно до частини 3 цієї статті кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Розглядаючи такі спори, суди також враховують можливі варіанти встановлення порядку користування нерухомим майном з урахуванням ідеальних часток співвласників та порядку, який склався між сторонами під час користування майном. У разі якщо поділ майна в натурі чи встановлення порядку користування майном, що є спільною частковою власністю, є неможливим, суди вирішують питання про стягнення грошової компенсації.
Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а в разі відсутності такої угоди — судом за дійсною вартістю будинку на час розгляду справи.
Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий у певному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення за необхідності призначається експертиза.
Згідно з частиною 4 статті 358 ЦК, якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
За змістом статті 364 ЦК співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Варто зауважити, що при цьому припиняється право спільної часткової власності щодо виділеної особи. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина 2 статті 183 ЦК), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. При цьому згода інших співвласників на виділене є обов’язковою, як і залежність від наміру реалізувати своє право на виділ. Проте значення мають мотиви, з яких інший співвласник не погоджується сплатити компенсацію. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Ураховуючи положення статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 316, 317, 319, 358, 361 ЦК, право співвласника на виділ частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні не може бути обмежене іншими співвласниками, і такому праву співвласника, що виділяється, кореспондується обов’язок інших співвласників сплатити грошову компенсацію частки, розмір якої визначається з дійсної вартості майна на час розгляду судом справи.
При цьому обов’язковою умовою призначення грошової компенсації є лише згода співвласника, який заявив вимоги про виділ частки, і не передбачається обов’язковість згоди інших співвласників на такий виділ та не ставиться право співвласника на виділ у залежність від згоди інших співвласників і мотивів, з яких власник має намір реалізувати своє право на виділ.
Результат аналізу змісту норм статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК дає підстави для висновку, що виділ часток (поділ) будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце за наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Тобто визначальним для виділу частки з житлового будинку (поділу житлового будинку в натурі), який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці у ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. У випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок. Таку позицію висловив і ВСУ в постанові від 03.04.2013 у справі № 6-12цс13.
Варто зауважити, що суди повинні з’ясовувати питання, чи має реальну можливість співвласник-відповідач сплатити грошову компенсацію у спорах за позовом співвласника, що виділяється, у будинку, який не підлягає поділу, коли позивач погоджується на грошову компенсацію (частина 2 статті 364 ЦК). Разом із тим це не є і не може бути визначальним моментом і єдиною підставою для відмови в позові. Суди, як правило, відмовляють у стягненні з відповідача такої компенсації з огляду на те, що відповідач стверджує про неможливість виплатити суму, а перевірити правдивість такого твердження немає можливості. У такій ситуації спір залишається невирішеним. Із такими мотивами судів погодитись не можна, оскільки право співвласника на виділ частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні не може бути обмежене іншими співвласниками і такому праву співвласника, що виділяється, кореспондується обов’язок інших співвласників сплатити грошову компенсацію частки, розмір якої визначається з дійсної вартості майна на час розгляду судом справи.
Варто зауважити, що норми статей 364 ЦК та 365 ЦК є різними за своєю правовою природою. Кожна з них є окремою підставою для пред’явлення позову. Стаття 364 ЦК визначає порядок добровільного виділу співвласнику частки в натурі у спільному майні, а стаття 365 ЦК передбачає можливість за позовом інших співвласників примусово припинити право особи на частку у спільному майні. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою іншого співвласника на підставі статті 364 ЦК є порушенням норм матеріального права.
При цьому грошова або інша майнова компенсація відповідно до статті 364 ЦК може бути виплачена співвласнику, який виділяється, лише за його згодою. Водночас відповідно до статті 365 ЦК згоди особи, право якої на частку у спільному майні припиняється, на отримання компенсації за його частку не потрібно (позивачу лише необхідно внести вартість частки, право на яку припиняється, на депозитний рахунок суду).
Суди не завжди розуміють різницю між цими статтями, посилаючись у рішеннях одночасно на дві норми закону.
Необхідно зауважити, що мали місце випадки, коли під час розгляду справ такої категорії суди не завжди правильно визначали розмір компенсації, належний до виплати стороні, яка бажає виділу, та ухвалювали судові рішення, за якими частка співвласника була збільшена або зменшена, – без належного врахування обставин, які мають істотне значення.
Майно, як правило, ділиться в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Розмір частки, з приводу якої виник спір, визначається судом. Якщо поділ майна в натурі неможливий, співвласник, який виділяється, одержує грошову компенсацію (ч. 2 ст. 115 Цивільного Кодексу). У цьому разі перед співвласником, на користь якого стягується грошова компенсація, інші учасники спільної власності несуть часткову відповідальність. Тому суд у своєму рішенні повинен визначити, яку конкретно суму повинен сплатити кожний із співвласників з урахуванням частки кожного з них.
Тобто суд вирішує питання можливості виділення частки в натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможливим, зокрема, у зв’язку з його неподільністю - в юридичному розумінні. Неподільною, з юридичного погляду, є квартира у багатоповерховому будинку, збудованому для проживання однієї сім’ї, і переобладнати цю квартиру неможливо.
У випадку порушення питання про виділення всіма співвласниками фактично відбувається припинення права спільної часткової власності. У разі неможливості виділення кожному з них частки у натурі та відсутності у зв’язку з цього приводу згоди між ними, суд вправі присудити все майно одному із співвласників, а решті - відповідну грошову компенсацію. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок ” від 4 жовтня 1991 р. за № 7 у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.
Якщо виділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток кожного власника, суд з урахуванням конкретних обставин може провести його зі зміною у зв’язку з цим стосовно до ст. 119 Цивільний Кодекс ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.
Якщо для поділу необхідне переобладнання та перепланування будинку, це здійснюється, але за наявності дозволу на це виконкому місцевої ради (ст. 152 Житловий Кодекс). Якщо сторона оспорює рішення виконкому щодо дозволу на переобладнання та перепланування і воно є необґрунтованим, суд може не погодитися з ним. У разі неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, в разі відсутності такої угоди - судом за дійсною вартістю будинку на час розгляду справи.
Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення у разі необхідності призначається експертиза. В окремих випадках суд може, враховуючи конкретні обставини справи, і в разі відсутності згоди власника, що виділяється, зобов’язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням відповідних мотивів. Зокрема, це може мати місце, коли частка у спільній власності на будинок є незначною й не може бути виділена в натурі чи за особливими обставинами сумісне користування ним неможливе, а власник в будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею.
При поділі жилого будинку суд зобов’язаний зазначити в рішенні, яка відокремлена (ізольована після переобладнання) частина будинку конкретно виділяється і яку частку в будинку вона складає, а також, які підсобні будівлі передаються власнику.
