100 років із дня утворення Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича
3 лютого 2021 року керівник Великоплосківського народного хору Ірина Семидєтнова провела бесіду до сторіччя із дня утворення Всеукраїнського музичного товариства ім. Леонтовича.
Товари?ство і?мені Мико?ли Леонто?вича — українська громадська організація, створена в лютому 1921 року (спочатку як Комітет пам'яті Миколи Леонтовича), яка ставила за мету піднесення та розвиток музичної культури в Україні. Діяла сім років — до лютого 1928 року.
1 лютого 1921 року значна група діячів культури, професори й студентство зібралися в Київському музично-драматичному інституті імені Микола Лисенка, щоб за християнським звичаєм відзначити 9 днів по смерті Миколи Леонтовича. Нашвидко, але з великою відповідальністю спорядили концерт з творів Леонтовича, виступили зі словами жалю й скорботи.
По концерті урядили Комітет пам'яті Миколи Леонтовича і вирішили розпочати свою роботу з першого питання — з'ясування обставин вбивства митця. До складу Комітету увійшли:
Кирило Стеценко (1882—1922) — видатний український композитор, фундатор Комітету;
Юхим Михайлів (1885—1935) — художник-символіст, поет, мистецтвознавець, перший голова Комітету;
Олесь Чапківський (1884—1938) — журналіст-критик, мистецтвознавець, секретар Комітету;
Пилип Козицький (1893—1960) — композитор, педагог, заступник голови Комітету;
Климент Квітка (1880—1953) — вчений, фольклорист;
Дмитро Ревуцький (1881—1941) — фольклорист, мистецтвознавець, філолог, перекладач;
композитори, більшість з яких були і диригентами:
Яків Степовий (1883—1921),
Михайло Вериківський (1896—1962),
Борис Лятошинський (1895—1968),
Григорій Верьовка (1895—1964),
Федір Попадич (1877—1943),
Порфирій Демуцький (1860—1927),
Василь Верховинець (1880—1938),
вчений-теоретик, автор новітньої теорії ладів Болеслав Яворський (1877—1942);
видатний український поет, у той час — хоровий диригент Павло Тичина (1891—1967);
блискучий піаніст і відомий педагог Фелікс Блуменфельд (1863—1931);
хоровий диригент, перший керівник знаменитої «Думки» — Нестор Городовенко (1885—1964);
новатор театральної справи Лесь Курбас (1887—1937);
відомий актор і театральний режисер Іван Садовський (1876—1948);
славний бандурист, письменник, актор і мистецтвознавець Гнат Хоткевич (1877—1938);
поет Валер'ян Поліщук (1897—1942);
живописець, сценограф, актор, президент Української академії мистецтв Микола Бурачек (1871—1942);
Сергій Єфремов (1876—1938) — видатний український вчений-літературознавець, історик української літератури;
Данило Щербаківський (1877—1927) — історик мистецтва, музейний працівник;
викладачі Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка:
Сергій Дурдуківський (1880—1933) — диригент і співак;
Сергій Тележинський (1876-?) — диригент і композитор;
Іван Волянський (1880—1949) — мистецтвознавець і педагог;
Гнат Яструбецький (1877—1940) — мистецтвознавець, адміністратор капели «Думка», друг Миколи Леонтовича;
Юридичне затвердження Комітету тривало два місяці і в квітні 1921 року нарешті увінчалися відповідним дозволом владних органів. Організатори Комітету одразу ж надіслали батькові композитора телеграму, в якій означили магістральний напрямок діяльності свого об'єднання.
Дуже швидко Комітет зріс до 53 членів. З них 45 — персональні члени, а 8 — творчі колективи.
На початку січня 1922 року секретаря Комітету Олеся Чапківського направили до Харкова, тодішньої столиці України, з клопотанням про підтримку діяльності групи митців і колективів республіки. На цей час уряд широко декларував утвердження в країні ленінської національної політики, що сприяло розв'язанню проблем Комітету пам'яті Леонтовича.
Планувалися спільні заходи, конференції, фольклорні експедиції, з'їзди кобзарів і лірників. Більшість задуманого не вдалося здійснити через чисто політичні обставини, на які Товариство ніяк не могло вплинути.
У час розквіту своєї діяльності Товариство імені Миколи Леонтовича об'єднувало понад 200 членів, мало філії у Харкові, Одесі, Житомирі, Вінниці, Полтаві, Дніпропетровську, Миколаєві, Чернігові, Черкасах та інших містах.
На весну 1927 року Товариство зареєструвало по республіці 1014 музичних організацій; хорів селянських — 347, робітничих — 211, шкільних — 367, оркестрів робітничих та селянських — 82, професіональних хорів — як «Думка», РУХ, ДУХ — 7. Прикметно, що більшість хорових колективів, зокрема і капели бандуристів, брали собі ім'я Леонтовича, чи Лисенка, що свідчило про авторитет цих митців у народних масах.
Відбулися і деякі організаційні зміни в керівництві товариства: 1925 року його очолив Михайло Вериківський, секретарем обрали Миколу Грінченка. Пилип Козицький, у зв'язку з переїздом, керував Харківським осередком. Київську філію очолювали Григорій Верьовка, Микола Грінченко, Лев Ревуцький.
Активну участь в роботі Товариства брав Сергій Папа-Афанасопуло.
Піком визнання діяльності Товариства стали дві події 1927 року. Тоді саме членам Товариства (попри всі закиди у націоналістичній орієнтації) доручили організувати українську експозицію на Міжнародній виставці у Франкфурті-на-Майні. Там було представлено 391 експонат (музичні інструменти, нотні видання, макети оперних постановок, програмки та афіші), виступали українські співаки, зробив доповідь Пилип Козицький.
Але найвагомішим досягненням і визнанням творчого потенціалу композиторських сил Товариства стали підсумки всеукраїнського музичного конкурсу:
- першу премію здобули Лев Ревуцький за Симфонію № 2 та Борис Лятошинський за Увертюру на чотири українські теми;
- другу — Василь Золотарьов за Увертюру на українські теми та Увертюру-фантазію;
- третю — Пилип Козицький за хоровий диптих «Дивний флот» та Леонід Лісовський за кантату «Слава Україні».
