A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Великоплосківська громада
Одеська область, Роздільнянський район

Неписана історія с. Новосавицьке

Дата: 06.05.2020 12:41
Кількість переглядів: 228

   «Війна пройшла, а горе залишилось...»

   Стоять обліски, стели, пам'ятники, могили невідомому солдату по всій українськой землі. Стоять вони і в селах нашої громади.

   Данні по пам’ятнику с.Новосавицке. У 1987 році 5 квітня, були зібрані кошти на виготовлення 5-ти меморіальних плити з написом 78-ти призвіщами загинувших воїнів у Великій Вітчизняній війні. З цих п’яти плит чотири великих та одна маленька на сім невідомих солдат. Яких останки були знайдені на полях,та захоронені на цвинтері с.Новосавицького. У 1985 році були перезахоронені до пам’ятника невідомому солдату який був заснований у 1972 році.


   У 2017 році за кошти сільської ради,було виготовлено 3 меморіальних плити, на які було перенесенно зі старих меморіальних плит всі призвіща загинувших воїнів у Великій Вітчизняній війні та семи невідомих солдат.

 

Швидко минають роки нашого життя на планеті Земля. Кожен рік ми втрачаємо дорогих нашому серцю людей. І не тільки рідних. Односельці, які повернулися з війни, стали для нас рідними. Це вони врятували світ від фашизму.

Село Новосавицьке відправило на фронт близько ста п’ятдесяти  захисників. З війни повернулася третя частина, дві  треті героїчно загинули на фронтах війни, захищаючи рідну землю. Прізвища загиблих викарбувані на плитах пам’яті, що біля пам’ятника воїну-визволителю. Це золотий фонд нашого невеличкого села.

З Перемогою повернулися наші земляки: Вічко Петро Григорович, Недоступ Григорій Петрович, Недоступ Леонід Петрович, Бугайов Микола Іванович, Мірошник Іван Семенович, Мірошник Василь Пилипович, Мірошник Дарія Михайлівна, Мірошник Андрій Семенович, Євсєєв Григорій Матвійович, Євсєєва Марія Іванівна, Палій Поліна Мойсеївна, Фадєєв Володимир Семенович, Петрусєвич Василь Григорович, Вагнер Антон Сидизгмундович, Пастушенко Петро Григорович, Іванов Іван Гаврилович, Фадєєв Григорій та інші.

У кожного з них звичайна доля. Кожен з них пройшов випробування війною. Вічко Петро Григорович народився 1924 року. На фронт пішов молодим юнаком у 1943 році. Воював на Західному фронті,  II Білоруський фронт, Прибалтійський фронт. Військове звання- сержант. Штурмом брав Берлін у   1945 році. На війні показував приклади мужності та героїзму. Мав чимало нагород: Орден «Вітчизняна війна», медаль «За взяття Берліна» - були для нього найдорожчими нагородами. Петро Григорович був скромною, чесною і правдивою людиною. Він добре розумів значення Батьківщини для людини. Життєлюб, веселий та усміхнений, закоханий у рідний край, своїми роботящими руками вирощував хліб. Свято  ставився до хліба. Часто говорив: «Хліб – це основа нашого життя, найбільша цінність з продуктів харчування. Хліб- візитна картка України, він прославив Україну як державу. Вирощувати хліб – свята справа українців, патріотів своєї Батьківщини.

Закоханий у хліборобську працю, Петро Григорович перший приходив на польовий стан, перший у полі. Показував зразки героїзму у мирний час. Коли приходили жнива, сідав на комбайн та збирав хліб у полі. До хліборобської справи привчав своїх синів Юрія та Петра.

Вітчизна високо оцінила працю хлібороба Вічка П.П. нагородивши його у 1946 році орденом Трудової слави IIIст.

Петро Григорович щороку навідувався до учнів місцевої школи, щоб розповісти їм, як захищав рідну Батьківщину. Пам’ятаю, як він учням: «Віра у Перемогу надавала нам сили боротися з фашизмом. Ми захищали рідну Батьківщину, батьків, дітей, нашу мораль. Ми ненавиділи фашизм, як найстрашніше зло на світі. Ось чому ми перемогли.

Світлий образ Петра Григоровича досі, живий у серцях його односельців, вчителів, учнів школи, дітей, онуків та правнуків. На вісімдесят п’ятому році життя пішов Петро Григорович у вічність. І сьогодні з небес спостерігає ветеран за нашим життям.

Ніколи не забуду як сивочубий дід, Григорій Петрович Недоступ, стояв  з квітами біля могили загиблих воїнів. Стояв та згадував найголовніші віки свого життя. Молодим вісімнадцятирічним юнаком він пішов на фронт боротися з ворогом, захищати рідну землю. Там, на війні, він зрозумів, яку цінність має життя.

Скільки разів сміливо дивився в обличчя смерті. Він ніколи не боявся її. Така в нього вдача. Колись його батько таке сказав Григорію: «Чим краща людина, тим менше вона боїться смерті!» Син це запам’ятав на все своє життя. Григорій розумів, що вона надає життю такого змісту, який не знищується навіть смертю. Свято вірив у перемогу над ворогом. Повернувся живим з війни. Ніколи і ніде не осоромив рід Недоступів. Своє прізвище розумів як «недоступний», «непокірний»,  «нездоланний», «непереможний».

Важливим були шляхи війни II Білоруський фронт, після IПрибалтійський. Батьківщина нагородила Григорія орденом Вітчизняна війна, багатьма медалями.

Досі перед очима воїна штурм Берліна. Його рота одною з перших штурмувала фашистську цитадель. Григорій йшов вперед, не звертаючи уваги на вибухи снарядів, мін, кулеметні черги. Як досвідчений солдат, який пройшов не одну тисячу кілометрів фронтовими дорогами, був упевнений, що того, хто не боїться, куля не бере. Він щасливчик, заворожений на життя. За взяття Берліна отримав медаль «За взяття Берліна.

Світлий день Перемоги Григорій зустрів у Берліні. Скільки було радості - не передати словами. Потрібно бачити, відчувати серцем. Тут сержант Недоступ Г.П. зрозумів, що не в роках, а у повноті життя цінність буття.

Після війни повернувся у рідне серцю Новосавицьке. Одружився, виховував двох доньок Клавдію та Надію. Працював обліковцем тракторної бригади в колгоспі. Свою справу знав досконало. Завжди  йшов на допомогу. Мріяв про те, що колись тепла сльоза його доньок упаде на його могилу, як світлий промінь сонця. У 2010 році пішов у вічність непереможений, нескорений солдат Перемоги.

Нелегкою була доля Мірошника Василя Пилиповича 1904 року народження. Прожив він на цьому світі 89 років. Пам’ятав революцію, першу світову війну, громадянську війну, колективзацію. Був головою місцевого колгоспу у повоєнний час. Завжди йшов по життю у перших рядах, показуючи іншим зразки самовідданої праці на благо рідної Вітчизни.

Не раз до війни говорив своїм дітям Петру, Ганні, Катерині та Ніні як любить рідне село. «Кличе і кличе мене рідне село, криниця, де джерельна вода, яка надає сили жити, бо вода в ній цілюща, загоює всі душевні рани. Рідну землю не один раз сходив босими ногами. Це вона наповнює мене життєдайною силою. Уранці пташки наспівують мені своїх пісень, підносячи настрій до життя, а рідна земля показує всю свою красу. І я розумію роль малої Батьківщини в житті людини. До сплину життя стоятиме в очах хата, яку я побудував своїми руками. Це тут, у рідному Новосавицькому, зарита моя пуповина. Це тут я зробив свій перший крок на довгому життєвому шляху.»

Війна не оминула дім Василя Пилиповича. Він, як і інші односельці, пішов захищати рідну землю, своїх батьків та дітей. На війні у хвилини перепочинку задував як там, в Новосавицькому, працював головою колгоспу, як засівав землю хлібом, як потім збирали чималий врожай.

Василь Пилипович знав, як живе кожна родина у рідному селі. Завжди допомагав чим міг. Турбувався про людей, а вони любили його, як батька. «Не можна віддати ворогу найдорожче- рідну землю, - говорив він однополчанам. За нею проливали кров наші діти та діди та прадіди.  Я це добре пам’ятаю, хоч був у той час малим хлоп’ям . Рідна сторона- наймиліша у світі. Ми це повинні розуміти і боротися з ворогом до останньої краплі крові!

І вони мужньо захищали Батьківщину. Прийшов довгоочікуваний день Перемоги. Сержант Мірошник Василь Пилипович повернувся додому. Односельці радо зустріли. Пишалися тим, що він на війні не осоромив їх. За нього говорили його нагороди – бойові медалі та орден. Вітчизняна війна.

Усі свої сили , досвід , розум Василь Пилипович віддав рідному колгоспу на посаді завгоспа. Коли він пішов у вічність, в останню путь його проводжало все село Новосавицьке, віддаючи шану пам’яті  цій добрій, чуйній, щиросердечній людині.

Мірошник Андрій Семенович народився 1921 році. До війни працював у тваринництві в колгоспі. Коли почалася війна, він один із перших пішов захищати Вітчизну від ворога. Під час війни був зв’язківцем, постійно ризикував своїм життям на передовій. З червня місяця 1941 року по травень 1945 року воював у 38 окремому батальйоні зв’язку. Не раз сміливо дивився смерті у очі, йшов постійно вперед з наступаючими військами, громлячи ненависного ворога. Любив говорити товаришам: «Ми - не раби і ніколи ними не станемо. Ворога знищимо і прийде мир на нашу землю». Батьківщина його  не забувала: нагородила орденом Слави, медалями. З війни повернувся здоровим, неушкодженим. «Земляк Вічко Петро Григорович у 23 роки повернувся з війни інвалідом II групи. Воював у артилерії. Командир батареї був- розповідав Андрій Семенович учням школи. Ми всі ненавиділи фашизм, гідно боронили рідну землю і перемогли ворога.»

Андрій Семенови після війни працював у тваринництві. Тихий, спокійний, урівноважений чоловік добросовісно виконував свої обов’язки. Не любив дідусь Андрій розповідати про війну, бо бачив чимало смертей на війні. «Війна- це найстрашніше зло», говорив він сину Миколі.

Молодший брат Мірошник Іван Семенович 1924 року народження пішов на фронт у квітні місяці 1944 року. Воював у 1050 стрілковому полку, старшим сержантом теж вніс свій вклад у перемогу. Не осоромив старшого  брата. Після війни працював бухгалтером Новосавицького будинку– інтернату для психічно хворих.

Мірошник Дарія Михайлівна 1921 року народження пішла захищати Вітчизну у липні 1941, пройшла війну у 71 автохірургічному загоні, була медичною сестрою на війні. Вона врятувала життя не одному бійцю. Сміливо йшла вперед, не звертаючи уваги на кулі, що свистіли поруч, виносила на собі бійців, які були важко поранені. Там, на війні, не раз думала: скільки ж залишилося їй дивитися та милуватися сонцем: місяць, два, три чи більше? Не хотілося прощатися з життям у такі юні роки, коли у людини багато життєвої сили.  Минав час і вона забувала про смерть, зустріч з якою їй не уникнути. Добросовісно робила свою справу на тій страшній війні.

У післявоєнні роки Дарія Михайлівна працювала медичною сестрою у місцевому будинку-інтернаті. У вільну годину любила життя, цінувала кожний прожитий день свого життя під мирним небом. Намагалася бути корисною людям. Шляхом трудової допомоги оспівана доля цієї людини, яка дала нам найдорожче - мир на землі. У 1989 році не стало Мірошника Івана Семеновича, у 1992- його старшого брата Андрія Семеновича, а у 2001 році- Дарії Михайлівни. Вони живі у наших серцях. Ми їх ніколи не забудемо.

Навкруги вирує життя. Пам'ять зберігає в серці все світле, людяне, велике. «Мені там земля мила, де мати народила. Де мене Батьківщина- свята, вічна. Це символ усього  найкращого, найціннішого, найсвятішого. Хіба є що на світі красивіше за рідну землю, за наше блакитне небо,  за нашу польову фіалку, ромашку? – запитував сам себе Бугайов Микола Іванович 1919 року народження і говорив сам собі: «Немає». Він дуже любив, цінував життя. На війну пішов у 1941 році, воював у 94 гвардійському механізованому  полку. Був старшим сержантом. Закінчив свій воєнний шлях у 1941 році. Повернувся у рідне Новосавицьке, працював механізатором. Мав чимало військових нагород. Не любив розповідати про роки війни. Всю свою любов віддавав дітям – сину  та дочці. «Працьовитий, відповідальний, чесний, порядний,» -  так характеризували його механізатори колгоспу. У свою працю Микола Іванович  вкладав душу на серце. «Кожну справу вважаю важливою, завжди серйозно відношуся до її виконання. Люблю, коли  доля випробовує мене. Тоді життя стає цікавішим. Діяльність та спілкування – це дві сторони соціального буття людини, її способу життя. Неможливо повністю відмовитися від свого життя, повністю розчинитися в іншому. Потрібно  жити власним життям, цінувати кожну прожиту годину, день. Я так роблю,» - говорив він дітям.

Не звичайною була доля і у Шпака Івана Романовича 1912 року народження. Його молодого хлопця вислали на північ у місто Воркуту за те, що покритикував радянську владу. Коли почалася війна Василь Романович воював у штрафному батальйоні. Доля закинула його до Ленінграду тепер Санкт-Петербург. Був у блокаді. Відбивав атаки фашистів. Чимало наших воїнів було поранено після одного важкого бою. Три дні не можна було винести з поля бою загиблих воїнів, фашисти не давали, постійно стріляли. На четвертий день вбитих бійців клали  на підводи та везли до могили, серед них були і такі, в яких ще теплилося життя. Василь Романович лежав живий накритий вбитим другом. Його забрали в госпіталь. Лікувався він два роки. Війна закінчилася, а рідні не отримали від нього жодної вісточки Вважали, загинув, Василя Романовича виходила, виплекала молода дівчина санітарка Галина. Вона лікувала його в дома.

З часом Василь Романович повернувся у рідне Новосавицьке. Працював бригадиром польової бригади в колгоспі. На день Перемоги виступав біля пам’ятника. Розповідав односельцям, як воював на фронтах Великої Вітчизняної війни. Пішов у вічність в один день зі своєю дружиною у 1996 році взимку.

Любив людей, був душею будь-якої компанії. Ненавидів зло, війну, брехню. Душа його завжди була відкрита для людей.

Євсєєв Григорій Матвійович народився у1923 році в селі Новосавицьке а його дружина Євсєєва Марія Іванівна 1922року народження родом з Москви. У 20 років Марія Іванівна пішла на фронт у липні 1942 року у 2972 евакошпиталь. На фронті була до липня 1944 року, молодший лейтенант. Важко було молодій дівчині на війні, але вона ніколи не падала духом. Мужньо переносила всі труднощі. У жару та холод, по коліна в багнюці дівчина йшла вперед на зустріч долі, рятуючи життя пораненим бійцям. І в шпиталі працювала не покладаючи рук. Добре знала свою справу, сестрою милосердя називали її бійці за чуйне, добре серце, за те, що любила людей. Після війни працювала медичною сестрою у Новосавицькому будинку-інтернаті. Григорій Матвійович у 70 механізованій бригаді I Українського фронту з липня 1944 по квітень 1945р. молодший лейтенант сміливо йшов вперед, ведучи за собою бійців. За цей недовгий час, що був на фронті, набрався досвіду у наданні медичної допомоги пораненим бійцям. Не раз ризикував життям, рятуючи поранених бійців. Григорій Матвійович мав велику витримку, силу волі, бажання йти на допомогу. Ненавидів фашизм.

Після війни працював у місцевому будинку-інтернаті медпрацівником. Користувався авторитетом у людей. Всі його поважали за чесність, правдолюбство, принциповість, справедливість та чуйне ставлення до людей. Ось уже декілька років Григорій Матвійович проживає у Москві. Він один, хто живий, всі його односельці, які мужньо боролися з фашизмом зараз на небесах. Спостерігають як ми продовжуємо ту справу, за яку вони боролися не шкодуючи життя. Пам’ятаю, як Григорій Матвійович говорив: «Хто людям добра бажає, той і сам має. Добре слово потрібне людині, як хліб і мед, як жива вода. Справи добрих людей живуть довго-довго. Навіть тоді, коли життя минає, добре ім’я не вмирає. Немає величі там, де немає правди, добра, совісті.»

Дуже хочеться, щоб Бог дав довге- предовге життя цій чудовій людині. Петрусєвич Василь Григорович, Вагнер Антон Сегидмундович, Пастушенко Петро Григорович. Це жителі села Юрківка.

Новосавицької сільради теж мужньо захищали Вітчизну під час війни. Повернулися живими, створили сім’ї, зростили дітей. Самовіддано працювали у рідному колгоспі.

Ніколи не вихвалявся своїми бойовими нагородами. Так само робили і жителі Новосавицького Іванов Іван Трохимович, Волощук Тимофій Харитонович, Коломієць Іван Ігнатович, Недоступ Леонід Петрович. Зі слів Улітко Ніни Василівни, якій виповнилося 89 років, чоловік її сестри Катерини Недоступ Леонід Петрович мужньо воював на фронті. Мав чимало медалей , орден слави, орден Вітчизняна війна та інші нагороди. Він воював в одній роті з батьком Ніни Василівни – майбутнім тестем.

Кожному, хто пішов на фронт, доля постійно посилала випробування на мужність Новосавичани  пройшли всі випробування, не осоромили свій рід, рідну Батьківщину. Хоч їх зараз немає поруч з нами.  Ми пам’ятаємо, як вони мужньо боролися з ворогами. Ми рівняємося на героїчних односельців, живемо за їхніми заповітами любимо Вітчизну. Вічна слава героям! Ніхто не забутий ніщо не забуте.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь